Могила Ивана Сирка (Сторінка 2 з 4)

Хммм.... Спрошу у людей, позже отвечу на твой вопрос.

а.. дякую..

Всем привет!

Может координаты есть? Хоть на гуглерс посмотреть.

я про google earth http://earth.google.com/intl/ru/ там есть довольно хорошие снимки местности. в хорошем разрешении видно людей. если иметь точные географические координаты, то можно посмотреть. я так находил бабушкино село :-)

ніякий комп не замінить живих відчуттів

Вот и повод купить машину :-) Весной надо будет поехать... А по спутниковым снимкам буду ориентироваться :-) Так что географические координаты не помешают.

ну це вже нова, третя могила... первинна затоплена

Ну це питання і я задаю..

Хммм... есть еще одзын человек... надо еще поговорить с ним значитца...   поговорю отпишусь...

...Розповідають, що Сірко-Вовк умів обертатися на собаку-хорта, кулі й шаблі не брали його; він тричі воскресав, а заповіт залишив такий:

Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її січ год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишиться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дорить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, — я єсть православний християнин Сгрентій Іоанович!
Казали також, що Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою; що його відрубану правицю в 1812 році тричі обнесли навколо Москви — і цим порятували державу від нашестя французів...

(Характерники (Юрій Шилов: «Джерела»)

Ще детальніше про череп і всі перепоховання:
"На високій могилі, насипаній у степу на січовому цвинтарі, стояв «сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя», — як сказав Максим Рильський. Спочатку поставили хрест, який було знищено при зруйнуванні Чортомлицької Запорозької Січі за наказом Петра І. Згодом встановили кам'яну плиту з викарбуваним написом: «Року Божого 1680 месяца августа 1 дня преставився Раб Божій Иоан Сірко Дмитрович атаман кошовий Войска Запорозкого его императорского величества Феодора Алексеевича и память праведного со похвалы».

Могила Івана СіркаДмитро Яворницький відвідав наприкінці XIX ст. місця колишніх Запорозьких Січей, зокрема й село Капулівку (нині Нікопольський район Дніпропетровської області), розташоване там, де колись була Чортомлицька Січ.

Тоді, писав учений, могила Івана Сірка з пам'ятником опинилася посеред городу селянина Миколи Олексійовича Мазая, який дбайливо доглядав її.

У радянський час місцева влада упродовж десятиліть із цілковитою байдужістю й недбалістю ставилася до могили отамана. Ще до війни 1941-1945 років намагалися щось зробити археологи, які неодноразово клопоталися щодо впорядкування цього пам'ятного місця. Та безрезультатно. У 1939 р. тодішній голова Нікопольського райвиконкому вважав, що Сірко — «петлюрівець». Отже, й до могили «ворога» радянської влади, як заявляв він, слід ставитися негативно.

1951 р. експедиція, очолювана Б. Б. Копиловим, у якій брала участь і автор цих рядків, провела розкопки Чортомлицької Січі, дослідила залишки інших Січей, котрим випала, як і знаменитим тамтешнім плавням, сумна доля — бути затопленими водами майбутнього Каховського моря. Тоді ще уціліла невелика територія колишньої Чортомлицької Січі: частина передмістя й залишки кладовища з могилою Сірка. Огорожа була повалена, біля могили паслися кози. Наше звернення до райкому партії, райвиконкому про необхідність дбайливішого догляду за Сірковим похованням викликало різко негативну реакцію.

Після створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури на обеліску з'явилася чавунна плита з написом про те, що могила перебуває під охороною держави. Але це нічого не змінило. Все залишилося таким же занедбаним. А потім надгробок було пошкоджено. Якийсь невіглас зіштовхнув його — пам'ятник Сіркові впав і розколовся. Його якось скріпили.

У середині 60-років виникла небезпека повного зруйнування славетної могили. «Рукотворне» Каховське море підмивало берег, з'явилося кілька яруг, глинистий грунт легко сповзав... Громадськість, науковці закликали врятувати поховання. Дніпропетровська обласна газета «Зоря» 17 травня 1967 р. видрукувала статтю «Збережемо для прийдешніх поколінь», в якій зазначалося: «Про далеку минувшину нагадує нам і могила славнозвісного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка, що в селі Капулівці, біля самого Каховського моря. На потрісканому від сонця обеліску чавунна плита з написом: «Пам'ятник історії. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Та ось лихо: могила Сірка занедбана. Територія її не впорядкована, засмічена, навколо бур'яни. Прикро про це говорити, але ж і мовчати не можна... Хвилі Каховського моря б'ють об кручу, підмивають берег. Вода все ближче підкрадається до могили. Кілька метрів лишилося до історичного пам'ятника. А потім що? Святиню треба негайно рятувати, доки не пізно!»

Протягом двох років листувалися, вели переговори республіканські установи з обласними і міськими організаціями. Нарешті дійшли спільної думки про необхідність термінового перенесення праху народного ватажка в інше місце. Ним мав стати острів Хортиця, де створювався історико-меморіальний музей-заповідник відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 р. (№ 911) «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією Запорозького козацтва».

Передбачалося (й на це була санкція Ради Міністрів республіки) до меморіального комплексу включити пантеон кошових отаманів, перенести на Хортицю прах Івана Сірка та останнього кошового отамана останньої — Нової (Підпільненської) — Запорозької Січі Петра Калнишевського, котрого разом з іншою старшиною репресував царський уряд: його заслали в Соловецький монастир. Мали також перепоховати на Хортиці останки кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, котрому належить заслуга виведення колишніх запорожців із Туреччини та повернення на батьківщину. Йшлося про перенесення сюди й праху гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, похованого в Ярополчі, неподалік Москви.

Прах кошового отамана Івана Сірка мали транспортувати в моноліті, тобто з частиною грунту первісного поховання, в центрі якого залишалася непорушною труна й зберігався необхідний для неї температурний режим. Коли заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Петрович Киценко — ініціатор, керівник і душа створення Хортицького заповідника — готувався відрядити бригаду спеціалістів і машину в Капулівку, до Запоріжжя надійшла звістка про злочинну наругу над могилою національного героя.

Керівники Нікопольського району, спираючись на підтримку начальства з області, самочинно перепоховали останки Сірка в кургані поблизу Капулівки, який у народі називали Бабиною могилою (мабуть, тому, що там колись стояла кам'яна скульптура «баби»). При роботі на цьому археологічне не вивченому кургані були порушені елементарні правила розкопок, а також вимоги щодо перенесення поховань.

Представники влади Дніпропетровська офіційно повідомили, що череп Івана Сірка передано 27 листопада 1967 р. до Інституту етнографії імені Міклухо-Маклая Академії наук СРСР, де в лабораторії пластичної антропологічної реконструкції працював професор М. М. Герасимов. Але вчений помер. Підвал, в якому розміщувалася лабораторія, був якийсь час затоплений. Постраждали й фонди. Отже, немає впевненості, що відтворене обличчя належить саме Іванові Сірку.

5 березня 1968 р. в «Літературній Україні» у статті «Поховати з усіма почестямиї» висловлювалося переконання істориків і широкої громадськості щодо необхідності перезахоронення праху Івана Сірка. Оформили Бабину могилу з останками Івана Сірка не найкращим чином. Зверху поставили бюст, відлитий ще 1957 р. з постаментом, а на середині бетонних східців — пам'ятник Сіркові, встановлений ще запорожцями. На постаменті залишили дошку з написом: «Тут була Запорозька Січ», хоча Бабина могила не входила до території Січі. Біля підніжжя спорудили гранітну стіну і прикріпили ще одну дошку з написом: «Тут похований кошовий отаман війська Запорозького Іван Сірко».

У 1980 р. скинули з п'єдесталу бюст Івана Сірка, який, щоправда, не був скульптурним портретом отамана, оскільки ще й досі не знайдено опису його зовнішності, але автори прагнули зобразити узагальнені риси мужніх, героїчних козаків і зробили це в рєпінських традиціях. Замість цієї скульптури поставили нову, відлиту на основі реконструкції Г. Лебединської.

Понад 20 років череп національного героя Івана Сірка залишався у фондах Інституту етнографії Академії наук СРСР у Москві. Ніхто з організаторів перезаховання не потурбувався про перенесення його в Україну. В десятиліття, які тепер називають застійними, на козацьку тематику взагалі було накладено табу.

У 1988 р. київський антрополог С. Сегеда за дорученням часопису «Пам'ятки України» забрав череп із Москви й привіз до Києва, де він зберігався у сейфі редакції цього журналу до «вирішення його подальшої долі авторитетною комісією». Здається, така комісія не була створена, а череп опинився в сейфах Нікопольської районної і міської влади.

Під час святкування 500-річчя українського козацтва влітку 1990 р. на багатолюдному мітингу біля могили Сірка (так називають цей курган) дехто з виступаючих вимагав негайно підхоронити туди череп. Проте здоровий глузд переміг. Дніпропетровський облвиконком вирішив перепоховати за християнським звичаєм останки Івана Сірка разом із черепом в окрему могилу з капличкою."

О! Легенда сама собі протирічить?