1

Тема: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

"...серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття "заложної душі", коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення..."
                                                                                                                                   П.Куліш. "Записки о Южной Руси" 3 частина



-- За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі, гетьману допомогти вирушила, а я з ногайською стрілою під ребром недужав -- тому на Січі і залишився. Коли Яковлєв із Ґалаґаном Січ осадили, ми добре їм крові пустили. Тільки москалів, що на човнах до нас підступались, сотні три постріляли, а що вже поміж шанцями трупу їхнього було покладено, як ми у самій Січі різались!.. Якби Ґалаґан ману на січовиків не напустив -- ніколи б Січі не спалили! Ґалаґан голдовник був -- п"ять разів його полковничий джура цілив самопалом -- із голови червоне клоччя летіло і нічого... Присягнули тоді Ґалаґан і полковник його Горлач на хресті і Святому Євангелії, що запорожців крізь облоги випустять. Хтось і повірив... тільки не ми. Хто повірив, тих голови потім на плотах Дніпром попливли. А ми... кинулися куренем на солдатські шереги та покидьків ґалаґанових -- двох коней піді мною вбили. Ми тоді крові своєї і ворожої пролили чимало. Задурно зброї не склали. Тому честь і врятували... Прорвалося нас у степ скрізь московське військо із Полтавського куреня десять братчиків...
...А позаду залишився густий дим, що у синє небо крутився із спаленої Чортомлицької Січі Запорізької; і залишилися у степу порубані донці й драгуни, що за нами у погоню необачно кинулися; і їхали ми -- десятеро запорожців -- по вигорілому степу, і відхекували чорну кров із порубаних грудей; і коні вибивали копитами суху землю, на яку рясно крапала наша кров; і червоне сонце, сідаючи на обрії, пронизувало нас кривими променями; і сорочки наші перестали бути білими, і кожен із нас відчував, як просякали вони рудою, а ми не знали вже -- чи білі наші душі чи чорні; і озирнувся я назад, і побачив своїх братчиків, і серед них побратима мого рідного -- Гната Шаулу, що хилився із коня, бо картеч гарматна добре покропила ребра його; і тоді повернув я коня, під"їхав до братчика і спитав: "А чи не зробити для тебе, братику рідненький, якої послуги?"; і братчик мій глянув прямо меніву очі і відповів голосом, у якому вже подих смерті крижанів: "А зробиш ти добру справу, як муки мої у цьому степу припиниш..."; і зобачив я, що братчик мій, руками біленькими за живіт, із якого крівця сочилася, тримається, аби тельбухи по землі дурно не розкидати; і кинув я шапку об землю, і зіскочив із вороного, і підхопив братчика мого Гната Шаулу, і зняв з коня, і поклав на траву високу, а січове товариство, коней зупинивши, мовчки на нас дивилося, і повторив я ще раз: "А чи не зробити задля тебе, братчику рідненький, якої послуги?"; та вже братчик мій, тілько зуби зчепивши, стогнав, і лице його біліло, немов вечір на Дніпрі; і тоді заплакав я і гукнув: "А чи пам"ятаєш ти, братчику, як із бою ти мене, стрілою татарською пробитого, виніс і як сам-один рубався з чамбулом ногайським?"; але мовчав мій братчик, важко груди здіймаючи, і під долонями кров скипала; і озирнувся я на товариство, і витер очі рукавом сорочки, червоної від ворожої руди, і низько поклонився братчикам, і промовив: "А чи не зробити мені останню службу брату моєму названому?"; і сльози текли по моєму лицю, закопченому димом останньої битви; і мовчали мої братчики, бо стали ми тоді братами на віки вічні; а брат мій рідний, Гнат Шаула, очі розкрив і на мене глянув, і цього досить мені було, –– потягнув я в нього з-за череса ятаган, бо шабля моя залишилася у грудях московського каноніра, і витер кров я, що на лезі чорніла -- добре витер, аби не споганити братчика мого рідного чужою кров"ю; добре витер оберемком духмяної степової трави і взявся обома руками за руків"я, і прошепотів молитву, і увігнав ятаган у серце братчика мого рідного, і закрив йому очі, і поховали ми Гната Шаулу в тому степу, недалеко від спаленої Чортомлицької Січі...
... А потім побачили ми під пагорбом старого перебендю із порубаними плечима; і повз перебендя, гірко плачучи і кліпаючи сліпими очима, кудись по траві, і мацав навколо себе старечими руками із відрубаними пальцями; і зрозуміли ми -- шукає він кобзу, що неподалік лежала і мертвого хлопця-поводиря; і знов зіскочив я з коня, і взяв кобзу і вклав у руки старому; обійняв він її, немов знайдену неньку, але глянув на мене білими очима -- і відчув я, що простромив мене його погляд, немов гусарський спис; і назад мені штовхнув кобзу перебендя і хотів щось сказати, та тільки забулькала кров у нього на губах, смикнувся він і, мабуть, побрів за своїм хлопцем-поводирем Господу Богу про кривди переказувати... І поховали ми перебендю і хлопця біля могили; і прив"язав я кобзу із дев"ятьма напнутими й однією порваною струною до своїх тороків, і рушили ми далі...
...І виїхали ми на високу Чорну могилу, і стали колом, і викопали глибоку яму; і зрізав я жмут волосся із чуприни своєї, і кинув у порожню могилу; і позрізали волосся із чуприн своїх козаки і теж кинули у чорну землю; і присягнули ми, що не буде нам спокою ні на землі ні на небі; ні у вогні ні у воді, поки не звершимо ми Святу Помсту за Лицарство і за Вкраїну нашу; і присягнули ми на ятагані братчика нашого Гната Шаули, на кобзі мертвого перебенді, на землі могильній і на сонці кривавому, на Святім Хресті і на могилі лицарській, на душах предків наших і на зброї нашій; і присягнули ми звершити
Святу Помсту...
...І поклялися ми, що кожен із зрадників, що Січ зруйнували і нашу-Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту... І записали ми імена зрадникі,в і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов"язаний...
...З тих часів всі братчики свою обітницю здійснили -- не рятували від помсти нашої ні кремль московський, ні стіни варшавські; ні гайдуки збройні, ні варта гвардійська; ні молитва, ні чаклунство,ні благання, ні прокляття; і було дев"ять напнутих струн на кобзі, і як гинув один із нашого товариства, свою обітницю виконавши, рвалася струна; і залишився тепер тільки я із нашого Братства; і туга мене ссе, бо не зміг я доконати найлютішого після Ґалаґана ворога нашого, із ким випало мені по жеребу порахуватися, найвірнішого ґалаґанового пса, колишнього старшину січового -- Горлача, що під Москву переметнувся і допоміг Ґалаґану тоді Січ спалити. Здалося мені, що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що...заки Січ є, да не восстах із праху Мрець... Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський... і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес...

Востаннє редагувалося Дід Артім (20 Nov 2009 15:17:42)

А хай би їх усіх громи побили

2

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Про кожного із братчиків багато чого предивного міг розповісти Горлач. Може, і про нього дещо могли розповісти запорожці. Тільки одне він не міг -- противитись Спокусі. А вона багацько чого обіцяє. Мана, одне слово. А коли піднялась над ним Спокуса? Коли зламалась душа Басурмака?
Може, і прожив би Горлач, не наважуючись крок назустріч спокусі зробити, загинув би в безкінечних вправах Війська і оспівували б його сиві кобзарі. Але запримітив його один січовий старшина. Відчув щось своє у порожньому погляді широко розкритих очей колишнього сердюка. А звали цього старшину Ґалаґан.

...Чим далі переступиш, тим більшу силу будеш мати -- чим чорніша зрада, тим більше Сила. Країна наша проклята, і багато химородників невідомо чого шукає. А я знаю, де шукати і чого шукати, Якове. Мене тримайся -- разом знайдемо...
________________________________________
Нижче наведений лист повинен був потрапити до другого тому "Записок о Юго -- Западной Руси", але з невідомих причин укладач залишив його в своєму архіві. Лист подається в ориґіналі із невеликими корективами відповідно до застарілих ідіом російської мови.
________________________________________
" Генваря 1705 года.
Любезный друг Матвей!
Нашел несколько свободного времени, чтоб отправить тебе послание очередное. Может, по следам писем смогу восстановить диариуш свой и отправить в какое издание любопытствующее, коих немало видывал я, длительное время за пределами Отечества пребывая.
Проведя некое время в Малой России, возвращаюсь я, наконец, к родным пенатам и пишу эпистолярию сию в захламленной комнате на грязнейшем из всех постоялых дворов, однако, мысль о том, что вокруг -- леса дорогой моей сердцу Муромщины, несказанно сердце мое утешает. Насилу вернулся я живым и здоровым из дальних странствий, секретное предписание выполняя на корысть Державы. Премного опасностей и невиданных тайн чудом мою главу миновали, хотя наибольшая угроза и жизни, и рассудку, и душе моей подстерегала меня в Украйне -- крае диком, воинственном и чужом. И хотя за десяток последних лет под рукою истинного друга Государя нашего гетмана Ивана Степановича Мазепы Малороссия премного расцвела и близка к благоденствию, отголоски прежних смут и кровавых распрей ещё глухо волнуют буйные души малороссиян. В целом хохлы народ приветливый и радушный, женщины их и дивчата весьма озорны и соблазнительны. Однако, за всеми этими жартами и гостеприимством кроется опасность, особенно остро ощущаемая приезжими соотечественниками, ибо добрую половину столетия понадобилось сражаться, чтоб оставить под сенью династии хотя бы половину сего обильного края.
Впрочем, подробнее о нравах народа здешнего поведаю я тебе в следующем послании или, чаю, при скорой встрече. Сейчас же хочу изложить тебе происшествие, имевшее место при малороссийском объезде моем не далее как два месяца назад, которое потрясло душу и сознание мою до предела. Только сейчас сумел холоднокровно обдумать я то, что со мной произошло и более-менее связно изложить на сием пергаменте.
Выехав в начале ноября из Киева, очутился я со своим слугою в безлюдной степи, сопровождаемый тремя сердюками, любезно предоставленными мне киевским генерал-губернатором. Путь мой должен был пройти через владения мятежного Войска Запорожского, кое с гетманом находится в отношениях крайне недружелюбных и живет по своим тайным законам, напоминая тем самым прежние рыцарские ордена цивилизованной Европы, наподобие Мальтийского или Ливонского. В дороге подверглись мы нападению каких-то душегубов -- то ли татар, то ли самих запорожцев. Чудом избежав ограбления в лучшем и смерти в худшем случае, спаслись мы благодаря решительному вмешательству гренадерской команды капитана Н., которая, вероятно, продвигалась по делам, связанным с нынешней военной кампанией. Капитан Н., исходя из моего тайного предписания, пообещал препроводить нас в безопасное место. Находясь под его покровительством, мы продолжили свой путь, не опасаясь повторного нападения.
Завязав дружеские отношения с капитаном Н., я обнаружил в собеседнике недюжинный ум и предрасположенность к магическим знаниям (ты осведомлен о моих опытах в этой области, проговорюсь, что и поручение государя было с ними связано). Долгие переходы мы коротали за беседами: я рассказывал о Европе, ученые которой, несмотря на войну, продолжают удивлять нас своими алхимическими открытиями, о тайных орденах, в делах магических весьма преуспевших и о многом другом. Капитан Н. больше слушал, но его замечания были весьма существенны. Я начинал задумываться, почему такой образованный и, по всей видимости, богатый человек проводит время в степи. Врожденная моя деликатность не позволяла мне вмешиваться в его прошлое. К тому же я чувствовал в капитане Н. определенное желание скрыть от меня причины своего путешествия.
Как-то раз капитан поведал мне любопытные соображения:
-- Вот вы говорите о Европе и традициях алхимиков тамошних. А ведь ту, их не то что не меньше, а даже и более. Если там магические древности собирают и по крупицам восстанавливают, то здесь они в первозданном состоянии сохранились.
Я искренне рассмеялся, стараясь, впрочем, не обидеть собеседника:
-- Ну что вы, разве традиции того же Парацельса можно сравнить с божбой какой-нибудь Солохи на базаре?
Капитан Н. даже не улыбнулся, а только глянул на меня хмурым и сосредоточенным взором, в котором я уловил премного неведомого и даже недоброго.
-- Что ж, -- предложил тогда капитан, -- может, хотите испытать здешнее чародейство? Думаю, что все, что до этого вы видели в Европе, покажется вам надуманным и наивным.
Я несколько опешил и капитан, пронзительно глядя мне в глаза, сказал с вызовом:
-- Я не сомневаюсь в вашей храбрости и желании изведать запредельное.
Не дожидаясь ответа, капитан отправился осматривать своих солдат, а я, ощущая темную бездну неизвестности, внезапно дохнувшую на меня своим ледяным холодом, глубоко задумался.
К вечеру того же дня обнаружили мы странного всадника, который, однако, после короткой беседы с глазу на глаз, присоединился к нашему транспорту. Всем видом своим напоминал он нам гайдука, коих немало видел я повешенными иль посаженными на колья во Влахии и Трансильвании. Одет был он в чёрную, расшитую серебряными кантами куртку, и ехал на чудном коне вороной масти. Лицо загадочного путешественника было смуглым с густыми усами цвета вороньего крыла. Большие карие глаза его смотрели не мигая, и выдержать их взгляд было невозможно. Капитан время от времени переговаривался с незнакомцем на непонятном мне наречии, а мне только пояснил:
-- Терпение, мой друг, скоро к нам, помимо нашего нового знакомого, -- можете звать его просто князем, -- еще двое присоединятся, и цель нашего путешествия будет близка.
К вечеру следующего дня, когда команда остановилась на бивуак, капитан Н. долго разговаривал с князем, что-то определял по карте и, наконец, отдал приказ поручику принять команду до утра и сказал мне:
-- Отбросьте сомнения, милостивый государь, и поезжайте с нами.
Сопротивляться его воле не представлялось возможным. К тому ж и любопытство мое возрастало ежесекундно. Терзаемый самыми неприятными предчувствиями, (о, как они оправдались!) я согласился, и мы втроем выехали в ночь. Продвигаясь в полной темноте, мы очутились у глубокой ложбины, покрытой деревьями. Спустившись глубже, мы увидели блеск искусно скрытого костра, где обнаружили двух казаков угрюмого вида и при оружии. Князь крикнул им что-то, но что именно, я, достаточно не зная малороссийского наречия, не уразумел. Казаки опустили оружие и хмуро приветствовали нас. Капитан кивнул в их сторону и поведал мне тихим голосом:
-- Тот, костлявый, с глазами запавшими и бородой, есть полковник сечевой Галаган, а тот, что с лицом полным, полковник Горлыч. Оба -- химородники предивные...
Тут капитан Н. с коня изволил сойти, и я его примеру последовал. Казаки ожидающе смотрели на капитана и князя. Капитан коротко переговорил с Галаганом, и я уловил только несколько слов -- "принес" и "не обманите", говоря, это он несколько раз кивнул на меня со словами -- "посмотрим". После этого капитан Н. снял перекинутые через седло переметные сумы, которые при том зазвенели, князь тоже со своего коня тяжелые торока подхватил. Галаган Горлычу кивнул, и тот сумы приоткрыл, руку туда запустил и вытащил горсть серебряных монет. После того казацкие полковники переглянулись и разом кивнули.
-- Что ж, панове, раз вы на такое дело решились, то пора и за дело браться, ибо время настало, -- скрипучим голосом Галаган сказал.
Что далее в том сатанинском овраге происходило, пересказать трудно мне. Сначала Галаган к выемке оврага подошёл и долго что-то туда говорил, после чего показалось мне, что бездна та углубилась неимоверно и превратилась в пропасть бездонную, из которой пламя смертоносное время от времени вырывалось. По сему запорожцы калиту червонцев и неведомые мне коренья туда кинули, и узрел я, как языки пламени светом мрачным сию бездну осветили.
-- Ну що, готова страва, -- вопросил Горлач и глянул на капитана Н. Тот кивнул в ответ и пронзительный издал свист. В тот же миг над краем оврага появилась черная таратайка, кою привык я видеть у жидов путешествующих. Живо мешок с серебром подхватив, Галаган по стенам оврага вверх выбрался и сверху ко мне донеслось бормотание глухих голосов -- через минуту сечовой полковник уже спускался, хотя и без серебра, но на плече длинный мешок придерживая.
При свете костра увидел я, что в мешке нечто живое находилось. Развязав мешок, вынули оттуда Галаган и Горлыч нагое тело бездыханное. С трудом определил я при нестойком свете костра, что это бесчувственная девица -- молодая, не моложе осьмнадцати лет.
Что далее было, только отрывки помню. Выступил я, решительно защищая жертву беспомощную. В ответ на это искусно нанес Горлыч удар мне, и далее все виденное, как будто сон наполненный ужасами неописуемыми, продолжилось. Лёжа на холодной земле, цепенея и телом и душою, узрел я, как склонился Галаган над телом беспомощным, как вцепился он ртом в девичье горло, и как задергалась девица, предсмертный стон испустив. Тут капитан Н. обнаженный эспадрон к горлу моему приставил и прорёк:
-- Без насыщения кровью, милостивый государь, ни одно дело в сиём мире не святится.
Галаган же, кровию насытившись, к краю разверзнутой бездны подошёл, и кровь, коей рот его заполнен был, туда выплюнул.
За ним к полумертвой девице, которая прокушенным горлом хрипела, приблизился Горлыч и ея зубами за руку схватил. Я глаза закрыл, но ужасные звуки поглощения крови сердце моё на части рвали. Тут и Горлыч кровь в овраг выплюнул. За ним сатанинский обряд капитан Н. продолжил, а потом и князь.
–– Ну что ж -- пусть и паныч покуштуе, -- страшным голосом прорёк Галаган.
От слов этих волосья парика у меня дыбом поднялись, и попробовал я кинуться прочь. Вдруг лицо князя задрожало, и подобная дрожь его тело охватила, -- он взвизгнул и по склону оврага начал карабкаться. Но не успел долезть, ногти ломая, до середины, как раздался жуткий хруст и костлявая черная рука, прямо из земли выскочив, князя за ботфорт ухватила. Ещё раз что то хрустнуло и стопа нещасного преломилась.
-- Нэ пройшов, нэ пройшов! -- со странной радостию закричал Горлыч. Я бросился князю на помощь, но он уже был наполовину втянут в землю. Я споткнулся и узрел вокруг множество поваленных крестов. Я попытался схватить князя за руку, но над взрыхленной землею только торчало лицо с вращающимися от ужаса глазами. В рот его уже забивалась влажная кладбищенская земля.
-- Нэ заважай Йому, панычу, -- услышал я над собою всё тот же надтреснутый голос Горлыча, -- князь дуже по серцю Йому вдався, а и тоби зараз жывыци треба спробувать.
На эти слова я замахал руками, не помня себя от страха. Тем временем князь уже исчез под землёй, и только осыпанная земля вздрагивала на том месте, где был заживо погребён мой несчастный попутчик. Я вскочил и побежал, вопия во всю ночь. По-видимому, меня не преследовали...
...Я брел по степи ночь и следующий день, пока меня не подобрали гетманские сердюки, отправленные поручиком на поиски... Понятно, что я не раскрыл увиденное никому, объяснив странное исчезновение капитана Н. и князя нападением степных хищников. Через день я был уже на границе милой моему сердцу Великороссии. Только теперь, любезный Матвей, пишу тебе искренне обо всём происшедшем. И самое странное, дорогой приятель, что меня не покидает ощущение, что и я успел принять участие в сатанинской трапезе, и страшные обитатели степи продолжают..."

________________________________________
Лист цей був знайдений приставом біля мертвого тіла мандрівника на брудному постоялому дворі-ямі. Обставини смерті примусили запідозрити господаря двору -- горло мандрівника було розірвано або перерізане негостреним лезом. Дивувало тільки те, що крові, незважаючи на широку рану, було мало, немовби хтось ретельно зібрав її в посудину. Тільки лист був густо заплямований краплями крови. Здавалось, що автор його загинув під час написання своєї останньої епістолярії. Пізніше, після того, як господаря постоялого двору покарали батогами і відправили будувати нову столицю Московського царства (зрозуміло, що винний все заперечував і бурмотів якусь нісенітницю про невідомо куди зниклих інших постояльців-малоросів), лист був ретельно підшитий до інших справ Таємної Канцелярії і став доступним автору цього тексту виключно завдяки наполегливій праці під час добору матеріалів з різноманітних дивовин Південно-Західної Русі відомого характерника Пантелеймона Куліша.

А хай би їх усіх громи побили

3

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

-- Да, братчику, якщо правду розповів ти, то у Книзі Низовій пророцтво про Мерця є -- "... не виконавши Святу Помсту, прокляття на месника впаде, встане Мрець, душа лицарська згине, і Свята Україна вимре". Зараз Мрець кров людську п"є, а коли Закляття Крові над собою звершить, то людські души пити почне...



1. І досі доля третьої частини "Записок о Южной Руси", складеної найбільш загадковою постаттю в історії України, залишається невідомою. Знаємо тільки, що Пантелеймон Куліш збирався подати в ній найбільш цікаві матеріали зі своєї таємничої колекції старосвітських документів, які дозволили б нам оцінити вітчизняну історію зовсім в іншому ракурсі. Втім, третя частина вже готова до друку, була конфіскована, а всі матеріали знищені...
2. Існує декілька теорій щодо появи вовкулаків. Дивовижним є те, що ці істоти стають обов"язковими складовими міфології слов"янських і германських народів. Походження вовкулаків, їх звички, так би мовити, пристрасті і фатум досі залишаються таємницею для дослідників. Зрозуміло, тих дослідників, які залишилися поки живими. Велетенський чорний вовк, який несеться по степу, нечутно пробирається лісовими хащами або проникає у будинок чи палац, є обов"язковим елементом будь-якої легенди про природу жаху пересічного слов"янина і германця (включно з англосаксом). Вірогідно, тут знайшов свій відбиток стародавній міф про сакральні постаті навколо індоєвропейського божества Одина, якого супроводжував, окрім обов"язкового сокола, вовк–перевертень, або сакральний культ воїна–звіра, що став підґрунтям для таємничих лицарських культів. У зв"язку з цим необхідно згадати і скандинавських берсерків, які, після певних ритуалів (вживання під час його виконання певного сорту грибів було обов"язковим), могли, гризучи щит, кинутися на безліч ворогів. Недосконалість ритуалу ускладнювала повернення берсерків до нормального людського життя; через брак фахівців повернення було майже неможливим. Доходило до того, що недосвідчені колеги–вікінґи могли запросто прикінчити небезпечного звитяжця, для якого зникав розподіл між своїми і чужими. Ми повинні визнати: там, де існували військові ордени або братства, завжди існували таємні культи, що дозволяли посвяченому перебирати собі властивості, не притаманні людській фізіології. Запорожці, про яких ми знаємо не більше, ніж про антрополоґію марсіан, мали подібні культи, про що доходять до нас уривчасті свідчення так званої української демонології. Але на відміну від вікінґів, процес зворотного перевтілення -- вовкулаки в людину -- набув більшого вдосконалення, ніж удар секірою по черепу, але про це докладніше у наступній лекції...

3 Дванадцять років тому, автор, проходячи свій етап "ходіння в народ", працював літом у сільськім музеї. Зранку до вечора, чмихаючи від пилу, він вів досить одноманітний реєстр на кшталт: "Сорочка жіноча -- домоткана, полотняна, вишивана, приблизно початок двадцятого сторіччя" або "Глечик глиняний, пофарбований...". Щоправда, іноді, немов глухий рокіт далекого грому, зустрічався жупан, пошитий років сто тому, але за всіма зразками козацьких старожитностей, або чорна від давнини тяжка бандура з обірваними струнами (бандурі автору вдалося повернути голос, але це вже інша історія). Директор музею, мудрець, художник, письменник і одночасно викладач малювання у школі -- людина абсолютно загадкова для односельців -- любив вечорами порозмовляти зі студентом–ентузіастом про різні речі і в тому числі про природу абстрактного гуманізму. Нарешті автору вдалось вивести розмову про стародавню шаблю, яка, згідно з агентурними даними, отриманими від сусідів директора музею, мала зберігатися в музеї. Директор, здивувавшись таким мілітарним зацікавленням співбесідника, позіхнув, і ми рушили до музею. Там він довго возився із ключами біля архаїчного сейфу, точніше, "нєсгораємого шкафу", відчинив тяжкі дверцята і кивнув автору: -- Дивися.
На старих пожовклих газетах із закликами прискорити темпи сівби кукурудзи лежав ятаган. Справжній яничарський ятаган із темним вигнутим уперед лезом і жовтим руків"ям із людської голінкової кістки. Я обережно узяв зброю. Ятаган був важкий. Здавалося, його лезо насичене колись пролитою кров"ю, і в якусь мить я відчув, що ятаган просякнув жагою смерті. Відполіроване жорсткими яничарськими долонями руків"я несподівано звично лягло до моїх рук. Я підніс ятаган до світла, яке м"яко лилося з відчиненого вікна. Лезо дивилося вперед, немов голова змії, що готувалася до смертельного стрибка. Ятаган прагнув убивства. Він змагався зі мною, він прагнув підкорити мою душу. Він перемагав -- адже за ним стояв досвід справжньої, не книжкової історії. Скільки передсмертних хрипів всотав він в своє холодне лезо з того часу, як його викували у якійсь анатолійській кузні при касарні яничарської орти. Мені стало моторошно -- ятаган став антеною, яка підіймала в мені темні, закодовані і приховані глибини підсвідомого ВІДЧУТТЯ ІСТОРІЇ. Поклавши ятаган на місце (він знову причаївся, очікуючи свого часу), я вийшов із кімнати, яка відразу стала надто задушливою. Але я знав -- віднині, куди б я не біг -- розбурхане у моїй душі не заспокоїться ніколи... За моєю спиною клацнули сталеві двері сейфу, брязнули ключі і вже на самому порозі мене наздогнало багатозначне і всерозуміюче директорське: -- "Отож!"

                                                                                                                                                               Взято з Д.Білий "Заложна душа"

Востаннє редагувалося Дід Артім (20 Nov 2009 15:22:09)

А хай би їх усіх громи побили

4

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

якщо взяти до уваги, то ми всі носимо на собі характерницьке закляття заложної душі. Допустивши зраду одного, вона розрослася по всій Україні і пішло все догори дригом. Зрада - причина всіх наших поразок. Але якщо змінити цю ситуацію, зміниться майбутнє України.

Востаннє редагувалося Дід Артім (20 Nov 2009 15:14:41)

А хай би їх усіх громи побили

5

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

http://www.4uth.gov.ua/contests/legends/kolyvaolena.pdf (цікаві легенди села Галаганівка про Галагана-характерника, хлопця, шипшину й привида..)
іцкаво настільки, що в мене руки трусяться. Ліве око дійсно має магічні властивості. Повязане дійсно з химородництвом, напуском мани. Хто не віре, про магічні властивввввввості лівого ока є підтвердження в Кастанеди. Зараз нема часу, але знайду й покажу. Не думаю, що родові легенди села Галаганівка якимось чином могли бути повязані з толтекською магією, але те й інше підтверджує той факт, що щось в цьому є.
http://gazeta.ua/index.php?id=270621&eid=734
http://www.museum-ukraine.org.ua/index. … mp;id=4097
http://www.pryluky.com/index.php/istori … 59-30.html
Сучасники роду Галаган дійсно вже не несуть прокляття, але куркова зона прокляття залишилася як і була і перейшло на всю Україну. Його треба було вбити, а не проклясти або залишився ще хтось. Погано що ми зараз не все знаємо як було насправді. Але якшо він був характерником, то можливо ми маємо справу з дуже хитро обопільно закрученим дійством. Але всеодно я думаю прокляття було помилкою. Не можна проклинати таких людей, бо якшо сила  вних більша, буде горе. А зараз це сидить в народному підсвідомому і ссе... Як би там не було, треба щось робить, бо все щоб ми з вами не обили, нічого не вдасться.

Востаннє редагувалося Дід Артім (20 Nov 2009 18:12:36)

А хай би їх усіх громи побили

6

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

"Люди це Вам сниться, і Вам, і Вам, і Вам теж це сниться. Схаменіться, божевільні, - це все ВАМ СНИТЬСЯ.."
(сцена з пекла, фільм "Вавілон ХХ"), дуже схоже....

Широкий битий шлях из Раю, а в Рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла

7

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Xvojda написав:

Як би там не було, треба щось робить, бо все щоб ми з вами не обили, нічого не вдасться.

Так і хочеться сказати: "Не мы - а вы", "не нам - а вам" (с) smile

Все в нас вдасться.
Віра по вірі.. пам'ятаєш? wink

Востаннє редагувалося Arias (20 Nov 2009 21:35:06)

8

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Xvojda написав:

... або залишився ще хтось. Погано що ми зараз не все знаємо як було насправді. Але якшо він був характерником, то можливо ми маємо справу з дуже хитро обопільно закрученим дійством...

Да, "сюжет" похлєщє фільму "Мумія".
Дещо нагадує про "соколят", про яких писав Урбехт.
Я так зрозумів, що залишився(лись)(непокараним(и)) - Горлач(і).
Якщо він подався до Московщини, то, на мою думку, обов'язково повинен був "неоминути" Якова Брюса - http://xmoscow.narod.ru/brus.html
Якщо взяти по часу трошки до, то повинен був бути якийсь зв'язок з Самойловичем, помоєму тут щось про нього - http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/ … ?view.1591
( http://istina.stb.ua/video/2007/11/7/1591/ )

http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/ … ?view.2982
( http://istina.stb.ua/video/2008/2/12/2982/ )

Востаннє редагувалося Упертюх (29 Dec 2011 19:59:00)

9

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Як можна перекладати з однієї людини чи кількох на мільйони, чи всю землю українську?

Так а ці книги Куліша існують, чи до нас так і не дійшли?

"І бачив козак Мамай, що Чумацький шлях був лише смужкою на Його долоні… " (В. Довгочуб)

10

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

вибачайте, в мене зараз мало часу. Упертюх, січовий полковник. характерник. Багааато що з Черніковим схожого. Та й ці пошуки. і в той же час арпіорі неприйняття козацтва. непримеренність їх з Безклубим і Чумаченко, чи острах. Цікаво що Гончаренко після зустрічі сказав - "там де самовтішання і повтор, там зрада" От і не довіряй своїм відчуттям, правда Аріасе wink

Мамай - можна. Козацтво тримало Лад. Трохи що поміняй, Так амо як внас влада. Переноситься аж бігом. Щодо ритуалу який там наводиться . я як буде час поясню. Там дуже все цікаво. Кров вони не просто так пили. Там дуже все цікаво й повязано доречі з  характерництвом. бо мені відомий цей ритуал. Надзвичайно цікаві речі.

Востаннє редагувалося Дід Артім (22 Nov 2009 20:19:32)

А хай би їх усіх громи побили

11

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

http://books.google.com.ua/books?id=IUp … mp;f=false
Слухайте, а може я не буду вас лякать і розповідать про ритуал? Вам воно все одно не треба. Єдине, що хочеться додати, що завжди зрада йде зверху. От кажуть там от ми володіли такою силою, такою силою. А потім хоп і хрестили Русь, а потім козаки були такою силою, такою силою. А потім хоп і пропало. Коли питаєш як так. Відповідають щось на зразок космічних циклів і здвигають плечима. Я вже скільки з цим маю справу, помітив, що все значно простіше. Дійсно силою володіли. Але зрада йде завжди зверху, зраджує завжди той в кого є можливість зрдити. І зрада - це завжди більше ніж можна видержать. Бо віддається на відкуп шлях до найвразливішого місця. Зрадники - це завжди люди, які займають керівну якусь роль адже зрада внизу нічого не дає. Чого хрестили Русь? Володимир христив. Брехня. Він тільки оформив те, що давно треба було зробить. Але не міг один князь в той час коли волхви вирішували величезну роль в суспільстві отак взять і христить, а вони такі нещасні згоріли у вогні. Брєд сивої кобили. Колись людина знала і вміла, бо працювала і треба було працювати задля життя. На цьому шляху людина вмикала в собі якісь таланти, бо виділена в монохроматичному виді якась настройка на світ через деякий час відкривала якийсь талант як аспект діалогу людини з світом. Чого й в Укрїні завжди панував культ праці, бо праця - це запорука щасливої долі людини. Після того як прийшли якісь знання, виділились люди які вирізнялися в суспільстві від інших своїми більшими знаннями й вміннями. Це нормально - це основа сучасної психології. Але всі люди якоюсь мірою володіли Знанням, бо ві чловіки повинні бути воїнами, мисливцями. Також треба було знати як лікувати рани й хвороби. В когось получалось краще в когось гірше. Але володіли всі. І цей період, це теж Трипілля, позначається як золотий період людства. Протокомуністий перод тощо.  Тобто помірі розвитку суспільства йшов якийсь процес первинного розподілу праці. Зачатки виробництва, але ще люидина стояла на першому місці, бо старі люди ще памятали - головне щоб молоді воїни живими повернулися з лісу. А от далі починаються цікаві речі. В мене тільки ще залишаються питання, чи це було так запрограмовано в людському суспільстві чи це результат зовнішньої диверсії. Тим не менш, тут на сцену починають виходити хозари. З хозарів почались біди. Тобто в деяких родах, найбільш талановиті люди додумались до первинного класового розподілу в суспільстві - такіто таланти сюди, такіто туди. Ці займаються цим, ті - тим (але це вже були команди-вказівки!). Коли прийшли хозари. Хтось питає якої вони національності, де вони взалися? На мою думку не зовсім коректні питання. Треба шукати те, на якій основі постали хозари. Хозари появилися там, де появилося якесь богатство, вироблене кимось, і яке, як здогадались найбільшталановиті вже жерці-старійшини цих родів, можна оружно просто захватить. Хозари - це просто самі звичайнісінькі розбійники, вони зникали тут, зявляються там на битих шляхах, де можна чим поживитися. Їм вже була байдужа якась внутрішня сторона речей, яка народжувалася в праці, якою людина надилала сам процес свого життя. Ці процеси в часі згорнули перед хозарами знання сущого, і воно (Знання сущого) делегувалося в них окремим людям, які цим опікуваоись. Тобто там де цим володів весь народ, перейшло до відома окремих людей. Так зявився культ праміди, в тому числі й в суспільстві. До того панувало Орове знання, яке символізувало собою коло. Тут це сім тисяч пятсот з лишнім років народився Адам, це часи гибелі Трипілля. Але не будемо вдаватися в деталі. Жерці в хозарському суспілстві, відділені від землі і від праці (варновий принцип), почали самі вироджуватися. Почався реверзний режим. Без праці людина гніє й вироджується. Спочатку в собі. Погорда. А потім страх, що треба постійно тримати в якомусь режимі людей, щоб ті забезпечували безперебійно достаток жерців, які самі по собі самостійно жити були нездатні. Покора. Потім знання сущого згорнулося і в волхів, які вже самі забули як спілкуватися з богами. І просто ставили похмурих богів, як і чомусь мовчали. Люди почали щось запідозрювати й прагнули пояснень. І волхви чи всі чи частина з них, певно окрім древлянських, які жили в лісах і тримали ще Звичай, прийшли до князя (княгині Ольги) й запропонували домовленість з Візантією, так і так Ісусове вчення набирає обертів, втримувати владу вже не так просто. Послали її на розвідку. Заклали підгрунття для рокіровки. Але забули одного простого правила, - зрадники не потрібні нікому. Й стался те що мало статися, розраховуючи на милість і представицтво в духовний сфері, їх просто потім по ненадобності знищили й оформили статус кво. Святослав зробив спробу повернути назад - розбив Хазарів, звоював Візантію, але повернути назад маховик було пізно.
  1708 рік, зруйнувння Чортомлицької Січі. Те саме. Зраджує завжди той хто має можливість вибору і потім гине й сам. А люди? Люди залишились... Шкода тільки, що та міфічна сила, про яку згадують, чомусь використовується не проти дійсного ворога, а проти власного народу.

Востаннє редагувалося Дід Артім (23 Nov 2009 16:56:50)

А хай би їх усіх громи побили

12

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Деякі роздуми по темі. Хвойда писав: "зрада внизу нічого не дає" - спасівський карб говорить: "зрада помічається в дрібницях". Доречі, Хвойдо, Гончаренко - Віктор Михайлович?
Щодо думки про зраду вохвів та зраду при зруйнування Січі - вона заслуговує на увагу і обговорення. Причому в ракурсі саме цієї теми. Наступне. Можливо, автор твору з кимось консультувався, зокрема, про ритуал з кров"ю. А можливо, десь прочитав... Тепер зводимо докупи. Якщо прочитав - то де? Відповідно питання: Хвойдо, від кого ти дізнався про описаний ритуал? Від кого дізналася ця людина? Тобто мене цікавить першоджерело цієї інформації. Пояснюю чому.
В тексті "Заложної душі" згадуються "вежники". Це термінологія пана Задунайського, який створив напрямок рукопашки під назвою "Козацька вежа". Коротко дещо про них можна побачити тут: http://ngo.donetsk.ua/donsociety/6048 на другій зверху фотографії у жовтій сорочці сам Задунайський. Хлопці з верхньої фотки до "козацької вежі" відношення мають дуже опосередковане.
Так ось, (при всій повазі до великої роботи, котру робить пан Вадим) інформація про вежників, котру використав Д. Білий у творі, зі слів Задунайського,  не зовсім відповідає дійсності. Тобто можливо щось подібне було. Але це більше нагадує рівні майстерності в БГ В.Пилата (жовтяк, сокіл, яструб, джура, козак, характерник, волхв) - придумані автором стилю Бойовий Гопак.
  Висновок - по козацьких бойових мистецтвах Д.Білий не спеціаліст і тому мав консультанта (причому автора стилю бойового мистецтва). Імовірно, що у випадку з ритуалом, Білий також консультувався у когось. Можливо, навіть, що джерело Хвойди і Білого одне і те ж. Про варіант - дізнався у письмових (етнографічних) джерелах, я уже говорив. Оскільки джерело знань автора про козацькі бойові мистецтва є не зовсім точним, то і джерело знань про ритуал може бути також не зовсім точним. Відповідно, що і інформація занесена нам у голови твором може бути спотворена вцілому і, в результаті, стати своєрідною логічною бомбою.
Багато хто зауважить, що цей твір є художнім. А тому не варто так до нього прискіпуватись. Цілком і повністю погоджусь. Додам, що я не прискіпуюсь, а лише намагаюся витягнути раціональне зерно. Оскільки відчуваю, що тут щось є. І це щось може стати досить важливим. А якщо невірно визначити базову інформацію, то згодом отримаємо невірні висновки.
Щодо кривавого ритуалу - про подібні речі також чув... У художніх творах - розповідалося про те, як гайдамака-характерник гадав на внутрішніх органах малої дитини, спеціально для цього зарізаної. Виникає питання - звідки у художніх творах взялися подібні сюжети? Це авторська видумка, чи вони звідкись це узяли з етнографічних матеріалів? Питання про наявність кривавих ритуалів в українській магічній традиції (прошу не путати з тольтеками-єгиптянами-індусами-євреями-європейцями) є дуже суттєвим. Наразі найбільш кривавий, точніше моторошний, ритуал зустрічав лише в "Шлях звичаю" Костя Черемського. В місці, де описувалося як кобзарі осліпляли своїх дітей. Та тут мова йде про осліплення магічне, а не хірургічне. У деяких етнографів говориться про те, що при закладанні будинку під наріжний камінь клалося немовля. Як вам така традиція, приписувана українцям? При цьому інші автори-дослідники українських традицій говорять про те, що в нашій традиції немає кривавих жертвоприношень. Суттєвим, на мій погляд, є визначитися у тому - були у нас криваві ритуали, чи ні...
Вибачте за сильний сумбур у думках, сподіваюсь, хтось щось зрозумів? smile

13

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Так Гончаренко Віктор Михайлович, доречі будете бачитись з ним, запитайте про три гори. про які йому говорив Чумаченко. Я не етнограф. Мене теж цікавлять питання, які ви поставили. Я мабуть не точно висловив думку, мені ритуал ніхто не розповідав, я просто знаю зміст, я знаю для чого це робилося. Але прошу мене вибачити, більш нічого сказати не можу. Єдине що можна сказати, Анжела не даремно згадала Пропалу грамоту. Смисл - перейти межу. В нашій землі є біла межа. В яку людина котра засипає в сні, потрапляє і йде оновлення на наступний день. Є й пекло. Щоб оминути межу й потрапити в пекло, використовується кров. Кров - міст, який пропалює білу межу. Яма - це Вол, один із супутників. Там дуже витончено все описано. Я не знаю де Білий це взяв. Але суть от того не змінюється. Це мана, морок.  Просто мене здивувало точність опису й відповідність енергетичним побудовам землі й навіть крики "не перейшов, не перейшов". Звідки така точність". Ну це вже точно все що можу сказать, розумієте мені самому хочеться вам розказать, але це настільки круті такі речі, що я не знаю. В характерників для переходів були чорні плащі підбиті червоною китайкою з середини й взагалі елементи червоного кольору.  Це можна розуміти як алегорію, але кров пили по справжньому. Якшо ви мене запитаєте що так і переходили тілом? Так, отак тілом і переходили. Але це химородництво. Якшо вас це втішить звісно. Далі думайте. А взагалі, запитайте в Шлоссера.

Востаннє редагувалося Дід Артім (23 Nov 2009 20:23:36)

А хай би їх усіх громи побили

14

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Давно не був, я? У монаха підпис "наглядач". Тю, як на турецькій галері? big_smile

"І бачив козак Мамай, що Чумацький шлях був лише смужкою на Його долоні… " (В. Довгочуб)

15

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Занадто легко сказати, мовляв, зверхники зрадили, тому все так "погано".
Так, від зверхників багато чого залежить.
Але.
Вони, лише, наше відображення.  Дух часу.
Знову скочуємося в хозарщину - шукаємо цапа-відбувайла.
А в дзеркало подивитися?..

Прямо, чудернасія якась: усунулися від усвідомлення власної відповдальності, а потім дивуємося.

Востаннє редагувалося Arias (24 Nov 2009 11:10:43)

16

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

в характерників було навчання як включити подібну здатність, наприклад, брали людину й закопували в гробу. Ніби що там. Але коли ти в могилі закопаний моторошно страшно. І от людина лежить хвилину, дві, пять. Далі вона не знає вже десять хвилин пройшло чи дві години. Далі зникає відчуття долу, потрапляєш як в простір який. Тобот людина випадає в прострацію. Починаються візуальні галюцинції, людина горитьу вогні, тоне в воді,падає в прірву... І через якийсь час якась система в людині настільки стає наляканою, що вмикається спас і людина здійснює перехід і душею виходить на поверхню землі. Це так званний стан білого сокола, що ширяє над степом...Після коли людину розкопували, то людина начисто втрачала якісь людські якості і ставала чимось другим, іншим. Це ж той самий погляд Вія, який не сплутаєш ні з чим. Така людина поглядом могла передати потрібне інший людині. Але така людина після такої внутрішньої трансформації вже повернутися до людського життя, турбот вже не могла. Сила диявола в тому, що він відкриває людині правду і гратися в звичні турботи людина вже не могла. І коли людина дивилася на суспільне життя, настільки всередині було відчуття якоїсь зради, от хтось зрадив так, і така ненависть народжувалася в людині, така злоба, що прямо з ніг збиває. Я віддав найдорожче, я пожертвував собою, що ви робите? І тому тут вже треба бути дуже вже таким щоб витримати це вовче відчуття. Неабияку внутрішню зрілість мати. Чого й відбирали так ретельно. А загалом після цього хто шукав смерті на полі бою, хто йшов в перебенді, хто йшов в монастир замолювати гріхи. І тільки дуже небагато хто витримував і йшов далі. І тому зовсім не дивно, що хтось володіючи такою силою, думав а навіщо мені все це мучительств, як в мене є такі перспективи, можу зробити карєру. Отримати землі, гроші, маєтки. Спрацювала людська слабкість. Людина виявилася заслабкою. Може й не так, але це цілком ймовірно. Да тут ще цікавий вираз "СПАС наказал..." І пошуки 13 родів. Я б вже їхі сам пошукав. Але добре що я вам це розповів. Як каміння з плечей попадало.

А хай би їх усіх громи побили

17

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Аріасе, як би там не було, але рід Галаганів був проклятий. Цікаво, що було далі з представниками цього роду? У мене, доречі, є однокурсник - Галаган. Нормальний хлопець, трохи собі на умі, правда.
В іншому погоджуюсь - передусім варто глянути у дзеркало. Зрештою, народ має ту владу, на яку заслуговує. Якщо ми дозволили так поводитися з собою, то чому б і ні?
Звідси усі наші проблеми. Висновок - нІчого на дзеркало нарікати, коли в рило криве.
Щодо "Святої Помсти", згаданої у Білого - а колись-таки була в українців і просто кривава помста... Наприклад за зрізаного козаку чуба, або за те, що хтось спортив дівчину (доречі, про закони ріта чули? - пропоную обговорити в іншій темі), багато за що її можна було застосувати.

18

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Сьомий нащадок Гната Ґалаґана Павлусь справді помер у шістнадцять років. На тому чоловіча гілка роду обірвалася

А хай би їх усіх громи побили

19

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Ось вам і результат прокляття... Спірно звичайно, але... Є над чим задуматись.
Щоправда, цікаво було б дізнатися історію життя інших нащадків, які жили до останнього - Павлуся.
Але є ще інша сторона - що було з тими, хто прокляв? Тут, здається мені, ми не зможемо нічого дізнатися.

20

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

ось ще цікаво з козацьких проклять знайшов на форумі military ukraine "...Свого часу його далекий предок Іван Ніс зрадив Мазепу під Батуриглм і отримав за це прилуцьке полковництво, село Голубівку та два млини в селі Щурівка. Здавалося б розбагатів. проте, багатство великої радості не пренесло, а ота зрада зависла прокляттям над усім родом, аж до сьомого коліна...
Сам Іван ніспрожив довге життя... відходив у потойбічний світ важко. 1715 року він занедужав, як кажуть, \"одмирав\", але то був лише летаргічний сон. родичам здалося, що він помер. Тіло вже внесли в церкву для відспівування, аж раптом \"небіжчик\" прокинувся, дуже перелякавши при цьому всіх присутніх.
Був двічі одружений. Вперше - на сестрі полкового писаря Семена Раковича, вдруге - на вдові прилуцького сотника Білецького, від якої мав сина Івана, котрий з 1733 по 1736 рік був кошовим на Січі. Невідомо, з якої причини, але саме він узяв прізвище матері - Білецький, а вже його син, прилуцький хорунжий Петро, мав два прізвища - Білецьких та Носів. Чи то хотів таким чином відмежуватися від тої зради, чи переінакшити долю.
Незважаючи на титанічну працю Павла білецького-Носенка (1774-1856 рр.), письменника і педагога, філолога та етнографа, поета і романтика, доля не змилостилася над родом, вирубала його під корін, навіть могили час завіяв травою...
...упродовж 12 років працював білецький-Носенко над своїм дітищем (\"Словник малоросійської мови\"). Перший варіант було загублено, і сім років клопіткої праці, здавалося пропали марно, проте він знаходть сили і відновлює словник, працюючи водночас над \"Граматикою малоросійської мови\"... (словник не видав ні сам Павло, ні його численні учні, його рукописами користуваися Даль і Грінченко, а друком він авийшов лише в 1960-х рр. Решта творів так і залишилися в рукописах)... 1803 р. Білецький-Носенко починає педагогічну діяльність (відкриває пансіон)...
Останні роки Білецький-Носенко самотньо провів у своєму маєтку. Але й тяжкохворий і морально зламаний, бо пережив усіх своїх братів, двох старших синів, другу дружину, двох молодших дочок...
Ця історія має продовження. Місце, де Білецький-Носенко колись побудував будинок, створивши \"прилуцьку Венецію\" поглинає болото; вулиця, названа на його честь, знаходиться на краю Прилук - далеко від тих місць, де він він жив... "

Востаннє редагувалося Дід Артім (24 Nov 2009 15:33:35)

А хай би їх усіх громи побили

21

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Висновки напрошуються самі собою - "лиш один є на світі гріх - робити зло добрим людям та бути бідним на своїй землі". Дядько порушив цей карб у першій частині - зробив зло добрим людям. За що й отримав по заслугах сам і весь його рід. Виходить чим більша зрада (гріх), тим більша і віддача. Закон карми - що віддаємо, те й отримуємо, але в більшій мірі. І трохи згодом.

22

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

http://www.gorod.cn.ua/print/news_9606.html Думаю вже досить. Як каже шлоссер не треба робить висновки, треба наблюдать.

А хай би їх усіх громи побили

23

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Думаю, це важливо: "В конце 90-х годов прошлого века в передаче Юрия Макарова (был такой ведущий на канале "1+1") "Телемания" киевский историк, фамилии которого за давностью лет я уже не помню, нашел в архивах один документ. А внимание на него он обратил лишь потому, что документ, как он утверждал, был написан кровью. Сначала шла молитва Господня "Отче наш", а затем приблизительно такой текст: "Мы, характерники Сечи Запорожской, проклинаем в седьмом колене род Галаганов". В конце передачи было сказано, что экспертиза подтвердила — документ написан кровью."
З огляду на ляпсуси в подібних передачах, можна поставити під сумнів існування такого документа.

24

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

да все впирається в архіви. Ох, як би я хотів поритися в них.

А хай би їх усіх громи побили

25

Re: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі

Сумніваюся, що когось туди допустять. Надто багато чого непотрібного можновладцям звідти можна винести.
Щодо проклять. У Черемського в "Шлях звичаю" розповідається про те, що кобзарі-характерники могли заспівати пісню певній людині і вона через деякий час після цього помирала. Про подібну річ читав лише у Черемського. Щоправда, лише у нього є дуже грунтовне дослідження кобзарства. Рекомендую.