Тема: Прокляття заложної душі в історичній ретроспективі
"...серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття "заложної душі", коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення..."
П.Куліш. "Записки о Южной Руси" 3 частина
-- За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі, гетьману допомогти вирушила, а я з ногайською стрілою під ребром недужав -- тому на Січі і залишився. Коли Яковлєв із Ґалаґаном Січ осадили, ми добре їм крові пустили. Тільки москалів, що на човнах до нас підступались, сотні три постріляли, а що вже поміж шанцями трупу їхнього було покладено, як ми у самій Січі різались!.. Якби Ґалаґан ману на січовиків не напустив -- ніколи б Січі не спалили! Ґалаґан голдовник був -- п"ять разів його полковничий джура цілив самопалом -- із голови червоне клоччя летіло і нічого... Присягнули тоді Ґалаґан і полковник його Горлач на хресті і Святому Євангелії, що запорожців крізь облоги випустять. Хтось і повірив... тільки не ми. Хто повірив, тих голови потім на плотах Дніпром попливли. А ми... кинулися куренем на солдатські шереги та покидьків ґалаґанових -- двох коней піді мною вбили. Ми тоді крові своєї і ворожої пролили чимало. Задурно зброї не склали. Тому честь і врятували... Прорвалося нас у степ скрізь московське військо із Полтавського куреня десять братчиків...
...А позаду залишився густий дим, що у синє небо крутився із спаленої Чортомлицької Січі Запорізької; і залишилися у степу порубані донці й драгуни, що за нами у погоню необачно кинулися; і їхали ми -- десятеро запорожців -- по вигорілому степу, і відхекували чорну кров із порубаних грудей; і коні вибивали копитами суху землю, на яку рясно крапала наша кров; і червоне сонце, сідаючи на обрії, пронизувало нас кривими променями; і сорочки наші перестали бути білими, і кожен із нас відчував, як просякали вони рудою, а ми не знали вже -- чи білі наші душі чи чорні; і озирнувся я назад, і побачив своїх братчиків, і серед них побратима мого рідного -- Гната Шаулу, що хилився із коня, бо картеч гарматна добре покропила ребра його; і тоді повернув я коня, під"їхав до братчика і спитав: "А чи не зробити для тебе, братику рідненький, якої послуги?"; і братчик мій глянув прямо меніву очі і відповів голосом, у якому вже подих смерті крижанів: "А зробиш ти добру справу, як муки мої у цьому степу припиниш..."; і зобачив я, що братчик мій, руками біленькими за живіт, із якого крівця сочилася, тримається, аби тельбухи по землі дурно не розкидати; і кинув я шапку об землю, і зіскочив із вороного, і підхопив братчика мого Гната Шаулу, і зняв з коня, і поклав на траву високу, а січове товариство, коней зупинивши, мовчки на нас дивилося, і повторив я ще раз: "А чи не зробити задля тебе, братчику рідненький, якої послуги?"; та вже братчик мій, тілько зуби зчепивши, стогнав, і лице його біліло, немов вечір на Дніпрі; і тоді заплакав я і гукнув: "А чи пам"ятаєш ти, братчику, як із бою ти мене, стрілою татарською пробитого, виніс і як сам-один рубався з чамбулом ногайським?"; але мовчав мій братчик, важко груди здіймаючи, і під долонями кров скипала; і озирнувся я на товариство, і витер очі рукавом сорочки, червоної від ворожої руди, і низько поклонився братчикам, і промовив: "А чи не зробити мені останню службу брату моєму названому?"; і сльози текли по моєму лицю, закопченому димом останньої битви; і мовчали мої братчики, бо стали ми тоді братами на віки вічні; а брат мій рідний, Гнат Шаула, очі розкрив і на мене глянув, і цього досить мені було, –– потягнув я в нього з-за череса ятаган, бо шабля моя залишилася у грудях московського каноніра, і витер кров я, що на лезі чорніла -- добре витер, аби не споганити братчика мого рідного чужою кров"ю; добре витер оберемком духмяної степової трави і взявся обома руками за руків"я, і прошепотів молитву, і увігнав ятаган у серце братчика мого рідного, і закрив йому очі, і поховали ми Гната Шаулу в тому степу, недалеко від спаленої Чортомлицької Січі...
... А потім побачили ми під пагорбом старого перебендю із порубаними плечима; і повз перебендя, гірко плачучи і кліпаючи сліпими очима, кудись по траві, і мацав навколо себе старечими руками із відрубаними пальцями; і зрозуміли ми -- шукає він кобзу, що неподалік лежала і мертвого хлопця-поводиря; і знов зіскочив я з коня, і взяв кобзу і вклав у руки старому; обійняв він її, немов знайдену неньку, але глянув на мене білими очима -- і відчув я, що простромив мене його погляд, немов гусарський спис; і назад мені штовхнув кобзу перебендя і хотів щось сказати, та тільки забулькала кров у нього на губах, смикнувся він і, мабуть, побрів за своїм хлопцем-поводирем Господу Богу про кривди переказувати... І поховали ми перебендю і хлопця біля могили; і прив"язав я кобзу із дев"ятьма напнутими й однією порваною струною до своїх тороків, і рушили ми далі...
...І виїхали ми на високу Чорну могилу, і стали колом, і викопали глибоку яму; і зрізав я жмут волосся із чуприни своєї, і кинув у порожню могилу; і позрізали волосся із чуприн своїх козаки і теж кинули у чорну землю; і присягнули ми, що не буде нам спокою ні на землі ні на небі; ні у вогні ні у воді, поки не звершимо ми Святу Помсту за Лицарство і за Вкраїну нашу; і присягнули ми на ятагані братчика нашого Гната Шаули, на кобзі мертвого перебенді, на землі могильній і на сонці кривавому, на Святім Хресті і на могилі лицарській, на душах предків наших і на зброї нашій; і присягнули ми звершити
Святу Помсту...
...І поклялися ми, що кожен із зрадників, що Січ зруйнували і нашу-Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту... І записали ми імена зрадникі,в і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов"язаний...
...З тих часів всі братчики свою обітницю здійснили -- не рятували від помсти нашої ні кремль московський, ні стіни варшавські; ні гайдуки збройні, ні варта гвардійська; ні молитва, ні чаклунство,ні благання, ні прокляття; і було дев"ять напнутих струн на кобзі, і як гинув один із нашого товариства, свою обітницю виконавши, рвалася струна; і залишився тепер тільки я із нашого Братства; і туга мене ссе, бо не зміг я доконати найлютішого після Ґалаґана ворога нашого, із ким випало мені по жеребу порахуватися, найвірнішого ґалаґанового пса, колишнього старшину січового -- Горлача, що під Москву переметнувся і допоміг Ґалаґану тоді Січ спалити. Здалося мені, що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що...заки Січ є, да не восстах із праху Мрець... Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський... і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес...
Востаннє редагувалося Дід Артім (20 Nov 2009 15:17:42)