Психологія українців! Етнопсихологія! Расопсихологія!

Перепрошую за великий шматок тексту. Ваші думки з цього приводу?

     Магія євшан-зілля

     Першовитоки ментальності людських посполитств і справді криються у неповторній магії їхнього матеріального буття – і передусім у природних карбах їх територій, у речових структурах їх історичних еволюцій та в антропологічних, фізіолого-анатомічних, конституційних параметрах їхньої власної тілесної організації. Одним із перших вказав на це наш видатний україно знавець Вадим Щербанівський у своїй розвідці «Формація української нації. Нарис Праісторії України», в якій він досліджував і нашу «расо-психологію».
     «Історія народу – нації, пише автор, - це є історія тої території, яку цей нарід займає. Завданням науки і є вияснити, настільки кожен із цих народів, живших на нашій території, передав нас свою спадщину, свою кров, тобто фізичну й психічну структуру, настільки брав участь і в створенні тої чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка, в свою чергу, мусила сприяти розвитку психіки та інтелігенції населення чи, навпаки, його задержувала. Нова нинішня наука «расопсихологія» ціла заснована на етнології, археології та антропології, і без них не може успішно розвиватися. Тому для розуміння расопсихології свого народу треба добре знати його археологію, тобто передісторію матеріальної культури, його антропологію сучасну й переісторичну і його етнологію. З того виходить, що для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього «я» важлива не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди. Англійський вчений Хадон цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохонами на своїй  землі не від 4 віку по Р.ХР. тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ.
     Як бачимо, В. Щербанівський початок етногенезу праукраїнців (чи протоукраїнців) також відносить не до 4 ст. нашої доби, як це роблять деякі сучасні автори, зокрема Л.Л. Залізняк, а до 5-го тисячоліття нашої історії.
     Пересічному громадянинові, вигодуваному на великодержавних міфах про з»яву цих пролаз хохлів лише в 14-16 ст., одразу стає смішно й мулко, коли йому кажуть про цих п’ять тисячоліть тяглості українства. Однак прошу неквапно і вдумливо ознайомитися з матеріалом моєї книги, аби переконатися, що це зовсім не смішно. Цей матеріал приведе вас до тих самих висновків. Так! Наш психоетногенез розпочинався щонайменше в 5-му тисячоліття до нашої доби. А отже, не 5, а 7 тисячоліть тому. До чього висновку нас невідворотно підводить увесь масив фактологічних даних, котрих тут викладено. То ж з Божою допомогою рушаймо у цю щасну путь!

***
     Могутнім фактором кристалізації національної специфіки психології населення тієї чи іншої території є увесь комплекс геофізичних феноменів цього краю – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил. Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку.

     І все ж людство напомацки підходило до усвідомлення таїни благодатних і руйнівних деформацій психіки на вівтарі рідної природи, яка була то бальзамно цілюща, мов не божіння колискової матері, то спопеляюче грізна, мов лик Медузи Горгони, від одного погляду на який навіки кам’яніла душа.
     Не злічити свідчень про це поетів, живописців, музик, мандрівників, етнографів та ін. «Вихідний пункт життя кожного народу, - писав В.Г. Бєлінський, - ховається в географічних, етнографічних і кліматичних умовах. Коли людина виходить із свого природного стану, вона починає боротьбу з природою, підкорює її собі і навіть змінює могутністю своєї розумності; але до тих пір вона – її раб. Могутньо діють на неї її враження, і її темперамент має кревну спорідненість з материком, на якому вона народилася, з небом, під яким вона народилася, а її характер – є результатом її темпераменту. Закон родаківства крові і плоті є закон самого духу!»
     Багато російських поетів та інших знавців психології цього народу визначили особливо глибокі карби, які накладала на душу Росії (територія Московського князівства – прим. моя для тупих) сувора природа цього краю. Той же Віссаріон Бєлінський писав про допетровську Росію (Московію): «І цей народ став холодним і спокійним, як сніги його вітчизни, коли мирно жив у своїй хижці; швидкий і грізний, як небесний грім його короткого палючого літа, коли рука царя показувала йому ворога, хвацький і розгульний, як заметілі й негоди його зим, коли бенкетував на своїй волі, незграбний і ледачий, як ведмідь його непрохідних нетрів, коли у нього було багато хліба і браги, тямущий, кмітливий, лукавий, як кішка, його домашній пенат, коли біда вчила його їсти калачі…розум його був занурений у тиху дрімоту і ніколи не виступав із своїх заповітних меж: бо він не схиляв коліна перед жінкою, і його горда і дика сила вимагала від неї рабської покори, а не солодкої взаємності, бо побут був його одноманітний, бо тільки буйні ігри та те звитяжне полювання вияскравлювали цей побут, бо лише одна війна збуджувала всю могуть його холодної, залізної душі, бо тільки на кривавому роздоллі битв вона бушувала і веселилася на всій своїй волі. Це було життя самобутнє і характерне, але однобічне й ізольоване. У той час, як діяльне, кипуче життя найстаріших представників людського роду рухалося вперед з пістрявістю неймовірною, вони жодним колесом не зачіплялися за пружини його поступу».
Звісно, і реформи Петра 1, і всі наступні трансформації істотно переколошматили російську душу, однак, як зазначає автор, «маса народу вперто залишалася тим, що й була» - і не в останню чергу тому, що не змінився за два з половиною століття клімат і вся російська природа та її вплив на народ.
     Про згубний вплив суворої природи Росії на російську душу говорив Микола Гоголь. У маловідомому ескізі «Взгяд на составленіе Малоросії», що мав бути вступом до його «Історії Малоросії», наш великий земляк писав: «Південна Росія більше всього постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, стародавній зрушуваний Київ, безлюддя і пустиня – ось, що являла ця нещасна країна! Налякані жителі розбіглися або в Польщу, або в Литву; безліч бояр і князів виїхало до Північної … ті місця, де розмаїта природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з незліченим тлумом трав майже гігантського зросту, часто несподівано серед них перекинута косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або звалила байрак, весь у квітках, і по всіх витких стрічках рік розкидала чарівні краєвиди, простягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величезними гористими берегами і незмірними луками – і все це зігріла поміркованим диханням півдня. … в північній частині Росії, де місцевість одноманітно гладенька і рівна, скрізь майже болотиста, потикана печальними ялинками і соснами, показувала не життя живе, наповнене рухом, але якесь животіння, що умертвляло душу мислячого. Нібито цим підтвердилося правило, що тільки сміливі й дивовижні місцеположення утворюють сміливий, пристрасний, характерний народ».
     Тут і цікава і, поза сумнівом, науково продуктивна думка про обопільний вплив характеру й усього психічного складу етносу на вибір ним саме такого, а не інакшого місця за мешкання і, навпаки, відповідні різко виражені планетарні ландшафти і клімати формують саме такі, а не інакші національні характери й душі. Україна і Росія в цьому відношені, і справді, є класичними, абсолютно переконливими ілюстраціями.
…
Микола Бердяєв у розділі «Про владу просторів над російською душею» своєї відомої праці «Психологія російського народу» писав з цього приводу: «У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неоглядні простори. Географічне положення Росії (Московії) було таким, що російський народ примушений був до утворення величезної держави(?). На російських рівнинах повинен (?) був утворитися великий Сходо-Захід, об’єднане і організоване державне ціле. Величезні простори легко давалися російському народу, але нелегко давалася організація цих просторів у найбільшу в світі державу, підтримання і охорона порядку в ній. На це пішла більша частина сил російського народу. Розміри російської держави ставили російському народові майже непосильні задачі, тримали російський народ у надмірній напрузі. І у величезній справі створення і охорони держави російських народ виснажував свої сили. Вимоги держави надто мало лишали вільного надміру сил. Уся зовнішня діяльність російської людини йшла на службу державі. І це поклало безрадісний скарб на життя російської людини. Росіяни майже не вміють рідіти. Немає у російських людей творчої гри сил. Російська душа пригнічена неозорими російськими полями і неозорими російськими снігами, вона тоне і розчиняється у цій неозорості. Оформлення своєї душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Геній форми – не російський геній, він важко суміщається з владою просторів над душею. І росіяни зовсім майже не знають радості форми».
     Це твердження М. Бердяєва – прекрасна ілюстрація відомого класичного положення про те, що не може бути вільним той народ, який уярмлює інші народи. Колонізатори підхопили надто великий шмат земної кулі і не можуть дати йому ради. І якби не кілька десятків мільйонів українців з їхньою волячою працьовитістю й любов’ю до порядку, які протягом століть заселяли Північ, Сибір і Далекий Схід (в порядку примусової депортації і каторжанського ув’язнення), то імперія зазнала б на цих циклопічних просторах цілковитого краху.
     Микола Бердяєв з безжалісним реалізмом змальовує ті непоправні душевні й духовні втрати, яких зазначає народ, запряжений у імперську колісницю: «російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Влада розлогості над російською душею породжує цілий ряд російських якостей і російських недоліків. Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабко розвинене почуття відповідальності з цим пов’язано… Західноєвропейська людина відчуває себе здавленою малими розмірами просторів землі і такими ж малими просторами душі. Вона звикла покладатися на свою інтенсивну енергію й активність. І в душі її тісно, а не просторо, все повинно бути розраховано і правильно розподілено».
     Розміри території України у цьому відношенні займають серединне місце. Вони не настільки великі, щоб людина губилася в них, однак достатньо розлогі, аби українська душа розкошувала й розпросторювалася зусібіч. Однак справа не тільки в масштабах українського осоння, але у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату. Святочна сонячна насиченість краю, високе яскраво-блакитне небо, буяння зелені і злаків, оргаістичне бенкетування квіткових барв і пташиного щебету, казкова плодючість найпотужніших на планеті масних чорноземів, загущеність рік рибами, а лісів і степів – звіриною. І над усім цим – ландшафтна домінанта українських просторів, - степи і степи. Велика, на пів-Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під залитим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблено філософське, трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українці, той рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей психологічний архетип у світах.
     Роздумуючи над цим благодатним впливом української природи на душу своїх земляків, К.Д. Ушинський сповідувався: «Слов’янин (українець), у своїй первісній формі, яким ми його знаємо від часів Геродота до наших, за свідченням головних письменників, був корінним мешканцем малоросійської рівнини. Діставався він і за Карпати, і за Дунай, і до Адріатичного моря, і до берегів Балтики, і до Ільменю, і далеко на схід; однак там – скрізь – або життя його було хистким, порушувалося історією, або його заводила туди яка-небудь особлива мета, який-небудь особливий рух народів; або, нарешті, він втрачав там свій первісний характер, розвиваючись за інших умов, або змінюючись під впливом чужоземним. А тут, на цій рівнині, від часу прадавнього до останнього століття, він жив, не змінюючи дідівського звичаю; часто платив він податок іншим народам, але ніколи не залишав цієї країни. Чужі елементи інколи сходили на ці рівнини, однак завжди залишалися чужими і тимчасовими. Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, нічим нестьмареним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою рікою, і все це зігріто жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейнято якимось світлими спокоєм – ось тим малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина (українця). Його пристрасть, нестримна схильність до землеробства, його спокійна і повільно діяльна натура, його світлий прямий характер, його домашній спосіб життя, нарешті його осіле життя, а проте надзвичайно виповнене найніжніших душевних порухів, - легко вимальовується у барвах природи, що оточує його. Він не любить змінювати місце, і зрозуміло – чому. На кожній точні його рівнини буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай. У замках та містах йому було б нестерпно душно, і тому плем’я слов’янське (українське), примножуючись, не поєднувалося у великі гурти, а все розселялося незліченною множиною уривків. Мирна, супокійна свобода, відсторонення від усіляких політичних бур і суспільних клопотів – необхідна умова життя на цій світлій рівнині, і тоді зрозуміло, - чому «private familiaras que vitae justissima exsepla suut Slavi, Publicae contratristissima». Життя окремими родинами і, щонайбільше, окремими родами, мирні, патріархальні чесноти, величезний спокій, добрий, однак влучний гумор над всіма хвилюваннями життя, душевна гостинність, надзвичайна людяність і трохи філософських лінощів – ось все, що могло вирости на цій рівнині і виросло у слов’янського племені. Проте ледь слов'янин виривався за зачароване коло свого світлого горизонту, як скидав із себе спокій та лінощі і мчався всюди, куди його манив його нескінченний степ. Прагнення до розширення, обумовлене, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселитися у всі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки було можливо, перенести з собою і свою люб’язну вітчизну » 
     У цьому симпатичному есе нашого великого педагога, як дуб у жолуді, - вся українська психологія. Вона перетривала з трипільських часів до наших днів, хоч нині вона і перебуває у досить розшарованому , зденаціоналізованому вигляді. І рятівним завданням №1 новостворюваної держави є повернення до могутніх життєстійких трипільсько-древньоруських архетипів українців.
     Отже, історично наш край завжди мав цілком окреслену географічну, кліматичну й ландшафтну сприятливу своєрідність, а  це не могло не позначитися благотворно на кристалізації національної специфіки психіки. Це повторимося знову! – жаркий (хоч і не надмірно спекотний) клімат, щедра сонячна насиченість краю, буяння полів і садів, розкошування квіткових барв і пташиного гамору, щедра родючість найжирніших на Землі рахманних чорноземів, нуртування рік рибами, а лісів і степів звіриною, як це було ще за часів Козаччини, і над усім цим – високе, яскраво – блакитне небо, яке належало оцінююче лише тоді, коли вжахнешся низькому, бляклому, похмурому небу Півночі, що гнітить і давить, і так висотує душу, що на те небо хочеться вити собакою…
     Ось відповідні свідчення очевидців. За словами француза Біплана, «у 18 столітті у ріках та озерах Запорозького краю…водилася така кількість риб, що вона від власної чисельності вмирала, псувала воду і заражала повітря…Самара була багата рибою, медом, воском, дичиною та будівельним лісом і за своє багацтво названа козаками святою рікою; околиці Самари запорозькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля ріки – «землею дуже гарною, квітучою та багатою», саме місто Самару – «воїстинно новим і багатим Єрусалимом» 
     Або: «А звірів? А птахів? Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокали, виднихи – так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх киями побивали, а з шкури чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?... І говорити годі! Були й дикі свині, такі жирні та здорові…Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами, - косяків по три, по чотири, так і ходять… А що вже птаства було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохів, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерок, куропаток! Та всі плодючі такі!»
     Тож не можна відродити українську душу, не порятувавши спершу нашу рідну природу – хай і не такому щедрому вигляді, але бодай пристойному, фізично й психологічно не травмую чому. І так буде» Україна знову стане казковим краєм і явить зачудованому людству не тільки геніальність свого Душу, але й феноменальність нашої Природи.
    Те, що окреслена К. Ушинським та іншим авторам геопсихологічна природа українця, мало змінюючись, перетворила тисячоліття і у затверділих трипільських формах дійшла аж до наших днів, засвідчують аналогічні образи в сучасних українських письменників. Ось миле оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому автор, син скіфських степів, сповідується перед читачем: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову поважно піде уперед.
     А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; годинами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожний  знає, що стільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
     Отже, я виріс у тих степах, як співали журавлі біля криниць у раї, в удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
     І так упродовж століть і тисячоліть. То ж у цьому неквапливому, філософському ліричному плині буття не міг не постати планетянин саме з такою психікою й ментальністю, яку знають земляни за українцями – тип флегматика й меланхоліка, мислителя й поета. Однак такий набутий етнотип не є вродженим темпераментом, і, якщо змінюються історичні обставини, українець, змінює волів-флегматиків на космічний корабель, як це зробили Павло Попович і Леонід Каденюк, і за лічені миті облітає всю Земну кулю. То ж бо традиційній етнопсихології немає нічого фатального, рокованого.
     Винятково вигідні географічні, геофізичні й ландшафтні умови життя українців чаїли в собі й низку смертельних небезпек. І передусім – схильність до індивідуального, поза громадського, хуторянського буття-життя, соціальна та громадянська млявість й державницька апатія, байдужість до політичної кар’єри і політичних партій, питома огида до централізованої влади. Ця вада виявилася найбільш трагічною в українській історії. В усі вирішальні моменти своєї історії, коли треба було об’єднатися і вирішити справу на свою користь, малороси виявляються роз’єднаними, розбратаними і опинялися у черговій кабалі. А сьогодні ця вбивча для нації паталогічна манія розбратк і чвар розквітла особливо махровим, смертельно небезпечним квітом. «Українці об’єднуються, лише вже сидячи в тюрмі…» - яка гірка правда!
     А ще деякі автори вважають, що таке правильне, сите життя наших земляків розморювало їх, робило апатичними, схильними до отих самих «філософських лінощів», асоціальності, громадської безхребетності, різних єресей. Один із видатних ідеологів української ідеї В. Липинський зауважує з цього приводу: «Причиною нашої не державності є найбільша в Європі родюча земля і добре підсоння». Розкошування на такій осонценій родючій землі веде до швидкої «денеграції громадських інстинктів», до «лінивства». На підкріплення своєї думки автор наводить висловлювання київського єпископа Йосипа Верещинського, який у 1590р. говорив: « … Хто України закуштує.»
…
Справедливою є репліка В. Липинського щодо того, що першою причиною частої втрати Україною своєї державності «є геополітичне положення на перехресті шляхів». Це справді, мабуть, головна трагічна трагедійна обставина нашого історичного буття. Мало того, що Україна сама по собі є незборимо ласим шматком для всіх хижаків планети, так ще Господь її всадовив у самому епіцентрі вирувань євро-азійських пристрастей. Саме через цю вузьку причорноморську горловину відбувалися всі великі рушення й агресії народів зі Сходу, Півночі, Заходу і Півдня. Саме в цю вузьку промоїну вливалися незліченні тьми азійських орд у своєму розсатанілому пориванні на Захід. Це – печеніги, половці, татаро-монголи і багато інших. З Півдня протягом століть колонізували Причорномор’я греки, а потім упродовж півтисячі років Україну шматували кримські татари. І робили це за надихання, всілякої підтримки, а й нерідко військової участі могутньої Османської імперії. Із Заходу теж не вгавала агресія німців (готів, тевтонців), литовців, поляків. Ну, а з Півночі ненастанно старався наш «старший брат». Ще за кілька століть до нашої ери Надчорноморя від Ізмаїлу до Колхіди майже безперервним ланцюгом опосіли грецькі колонії. Раз по раз вони вчиняли агресії вглиб материка, але місцеве населення знову й знову відкидало їх назад до побережжя. Два століття (2-4 ст. н.д.) південь України окупували готи (то ж бо трирічна гітлерівська окупація видається вже корткочастним, хоч і моторошним епізодом). Два століття (13-15) Україну тримали в своїх лабетах татаро-монголи. Ще два століття (14-15) – Литва. А ще 600 років польська каолонізація (14-20ст. – до операції «Вісла» і наступного десятикратн ого зменшення тих, хто ще визнає себе у Польщі українцями – трохи більше 30 тисяч за останнім переписом проти 300 тисяч, які були до цієї каральної операції), п’ять століть (13-18) безперервного терзання кримського татарською ордою і три з половиною століття гноблення українства Російською імперією – як царською, так і радянською.
     Залишається великою історичною й психологічною занадкою, як за таких умов тритисячолітньої безперервної навали найлютіших і наймогутніших імперій світу Україна вижила, вистояла, зберегла свою національність, державу і свою душу. У цьому виявися не тільки її військовий, але й, насамперед, інтелектуальний духовно-моральний геній. Вона мужньо, з казковою хоробрістю билася до останнього, а коли вже боротися було несила, впадала в державницький колапс, і навіть в оманливу покору, покірне «співробітництво» з окупантами. У такий спосіб Україна зберігала кадри, свою економіку, мову, культуру, і як тільки випадала нагода, знову вибухала військовим й громадським спротивмо, і зрештою домоглася Незалежності.
        У цьому, як і у всіх інших виявах нашого історичного життя, було продемонстровано домінування духовного чинника в історії українського народу. Це вперше відзначив ще Микола Костомаров. У своїй знаменитій праці «Дві руські народності» він висунув новаторську тезу, проте, що українці менше за інші народи піддаються дії геофізичного чинника і матеріальних факторів узагалі, що українська душа головним чином формується під дією ідеальних цінностей. Ця конструктивна думка, на жаль, не одержала розвитку ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. Нині випадає нагода належно оцінити її і взяти на озброєння, педагогам, психологам, культурологам та іншим представникам людинознавчих, народознавчих дисциплін.
      Проте на формування національної психології народу потужний вплив справляють не тільки історичні, соціально-економічні умови його життя, не тільки загальні природні, географічні обставини його фізичного буття, особливості клімату й ландшафту, серед яких проходить життя і трудова діяльність населення, але й геофізична характеристика даного регіону планети і, насамперед, його геофізична енергетична наснаженість, електромагнітні й інші енергетичні випромінювання земних надр і Космосу. Ця енергетична наснаженість спричиняє долю не лише особи, а й усього народу.
     У геопсихології, цій новій продуктивній галузі психології та інших дотичних до цього предмету вчення деяких інших наук останнім часом енергійно підкреслюється значення енергетичного наснаження етносів. Ця енергетична потуга, на думку авторів таких концепцій, значною, а то й вирішальною мірою визначає історичну долю народу, його рангове місце серед націй планети. В залежності від цього Лев Гумільов ділить народи на соціально й державно активні, або народи-пасіонарії, і на державницько пасивні, або нації-непасіонарії.
      Звісно, найпростіше шукати походження тієї чи іншої міри енергетичного балансу різних націй у звичайних соціально-економічних підвалинах історичного буття народу. Однак є спроби й екстраординарного пояснення цього феномену.
     Однією з таких версій є припущення, що якісь небесні, космічні сили, не маючи потуги обдарувати своєю увагою однаковою мірою всі пламена й народності Землі, обирають лише деяких з них і надають їм роль народу-пасіонарії, народу-месії, чи народу-місіонера, який має поширювати серед землян ті набутки вищої цивілізації, що їм передають згори.
      Однак багатьма видатними вченими висловлюється думка, що не лише розумні космічні цивілізації інформаційно наснажують людство, а що й психіка землян теж збагачує Космос.
     За вченням українського академіка В.І. Вернадського, земна психіка, всі продукти діяльності землян не щезають безслідно, а переходять у спеціальну небесну сферу – так звану ноосферу. Постійна задивленість і залюбленість в небеса протоукраїнців, праукраїнців і справдешніх українців запевно створили могутній (швидше всього, наймогутніший на планеті) духовний міст Земля (Україна) – Космос (Ноосфера). У тому космічному Задзеркаллі питома вага української ноосферної психіки, духовності запевне дуже велика. Крім таких колективних (від окремих гуртів до нації в цілому) духовних телепато-каналів «Україна-Ноосфера», існує і безліч індивідуальних інформаційних каналів у найбільш енергетично потужних суб’єктів.
     Опріч такого інтенсивного розумового, духовного життя, енергетичного підживлення з ноосферного акумулятора чи якихось інших космічних інформаційних центрів, зростання енергетичної потуги українців сприяють також інтенсивні викиди земної геомагнітної та іншої фізичної енергії. Вони народженні якимось особливо потужними геологічними, радіаційними процесами. Зокрема наявністю винятково багатих покладів земних руд, в тому числі й уранових. Могутні земні випромінювання відбуваються в зоні гірських, тектонічних розломів. Йдеться і про Карпати, і про Український кристалічний щит, що пересікає Україні, і про Київські гори. Зокрема, це потужне випромінювання навіть без спеціальних приладів відчувається біля Старокиївської гори, в районі Гончарів і Кожум’як. Тут, як і повсюди на Древньому Подолі, гостро відчуваєш загуслу в століттях психіку пракиян, якесь потужне енергетичне випромінювання земної кори. А геологічні шари Чорного моря свідчать про те, що в Україні колись були колосальні радіаційні викиди.
     Одним із найзагадковіших явищ планети є феномен філіппінських філерів, які роблять операції без інструментів, легко розтинаючи тіло самими пальцями. Доведено, що всі хілери походять із гірських районів Філіппін, де з тектонічних розломів виходить потужне геовипромінювання. Очевидно, воно насичує організм такою могутньою енергією, що пальці рук одержують здатність розтинати тканини тіла, мов лазерним скальпелем. Споконвічна радіаційна насиченість України такою сприяла енергетичній потузі й мутаціям генофонду, різним екстра здібностям. Зокрема велика кількість усіляких ворожбитів, чаклунів і мольфарів на Закарпатті, очевидно, також спричинена потужною радіацією геологічних розломів Карпатських гір. Так само й на острові Хортиця є такий давній і глибочезний розлом, рівний якому на всій земній кулі є ще лише один. Мабуть, і тамтешня інтенсивна георадіація була в числі тих чинників, що породили такий масовий і винятковий феномен, як орден козаків-характерників. Можливо, й вибухове випромінювання семи Київських гір, а надто Старокиївської, було одним із факторів, дякуючи яким Київ і кияни стали консолідуючою, державотворчою силою серед інших сусідніх слов’янських племен.
     Дія цього геовипромінювання може бути не тільки прямою, але й опосередкованою, через генетичний код. Тобто більше інтенсивне, ніж звичайно, опромінювання організму виникає додаткової мутації генів, у тому числі й такі, що роблять етнос обдарованим, енергонасиченим, пасіонарним.
      До речі, і Чорнобильське лихо принесене не тільки вже відомі згубні мутації, але й благодатні, талантоформуючі. Так що з цього випробування український народ у цілому вийде не тільки не тотально виродженим, як це похмуро пророкують, а навпаки, ще більше талановитим.
     Однак могутня енергетична наснаженість України не вичерпується лише потужним випромінюванням геологічних розломів і гігантських викидів уранових та інших руд. Україна взагалі займає особливе місце в енергетичному балансі планети. Тут слід згадати гіпотезу трьох московських авторів – Н.Ф. Гончарові, В.С. Морозова, і В.А. Макарова, яку вони висунули ще на початку 70-х років і яка з того часу ще не зустріла жодного заперечення, але зате знаходиться все нові й нові підтвердження. Йдеться про цілком особливу (ікосаедро-додекаедричну) форму енергетичної структури нашої планети. Проекція цього силового каркасу на поверхню Земля має вигляд мережі циклопічних за розміром трикутників і п’ятикутників. Ця мережа створює систему потужних силових полів. Вони спричиняють появу і специфіку перебігу різних явищ природи, суспільних і духовних процесів. У певних вузлах цієї мережі створюється максимально оптимальні умови для розвитку усіх цих процесів. Воно й недивно. Адже ці зони є центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. Лінії й вузли цієї системи породжують відповідну специфіку геологічних структур, розміщення корисних копалин. З ними, як виявилося, були пов’язані навіть особливості польотів птахів і таке інше. Центри цих енергетичних трикутників виявилися найсприятливішими для розвитку всього живого. Тут було буяння флори і фауни. Тут зароджувалися найзнаменитіші цивілізації, відбувалися інтенсивні етногенези, мовотворення. Так-от, у центрі європейського трикутника оптимального розвитку доля помістила саме Київ і Київщину!!!
     Нічого надприродного в цьому немає. Земля й космічні пульсації (сонячні цикли хоча б) найістотніше впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни), на зяву ідей, теорій, відкриттів, винаходів, поетичних осяянь. Мені довелося одержати у 1970р. працю самоука з міста Миколаєва Володимира Олександровича Кубинського від його сина Андрія Володимировича, учителя, про зв'язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами. Це дослідження так і лежить у моєму архіві, а я не маю можливості ні повторити, ні надрукувати його. Допоможіть, панове ентузіасти – видавці і дослідники!
     Тож і розташування Києва й України в центрі такого богатирського енергетичного вогнича не могло не дати такий могутній творчий спалах українського етносу. Тому розмови про якусь Україні-Окраїну є просто смішним. Це вже не кажучи про те, що й географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, в Карпатах. То ж про яку «окраїну» можна говорити. Навпаки, треба усіма великодніми дзвонами вістити нашу європейську «центральність» як географічну, так і духовну! Шануймося, бо ми того варті, панове!
     Коли ми ведемо мову про вплив геофізики і космічних еманацій на українську психіку, то повинні мати на вазі не тільки (і не тільки) прості, грубі енергії, скільки так звані тонкі, високі, чисті енергії. До простих енергій ми відносимо відомі фізичні силові поля нашої планети (геомагнітні випромінювання) і такі ж, давно відомі й вловлювані звичайними фізичними приладами космічні пульсації. Тонкі ж енергії вловлюються екстрасенсорними, езотеричним сприйняттям і почасти новим поколінням спеціальних приладів, які ще тільки-но розробляються.
    …
     Нові погляди на зв’язки «планетарних сил» з етногенезом говорять про те, що Північне Причорномор’я знаходиться у центрі «європейського трикутника» з найкращими географічними умовами для розвиту біологічного життя і людської цивілізації.
     Індійські йоги давно виявили наявність особливо чистих полів високих енергій у районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Відомий Український психолог Олексій Братко-Кутинський продовжує: « Саме світять Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце для торговельного шляху з варяги у греки», як дехто вважає, забезпечили йому центральну роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привели Апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці Землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської Лаври і до інших київських святинь ішли каятися аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни».
     Вселенське паломництво до Києо-печерської Лаври, до Почаївської Лаври, до Софійського, Михайлівського й Успенського Соборів та інших знаменитих Храмів зумовлено тим, що тут згадане випромінювання особливо потужне. Справа в тому, що такі багатовікові хоромини є надпотужними конденсаторами описаних тонких, високих, чистих, езотеричних енергій. А ще вони употужнено віковими нашаруваннями могутності, просвітленої, прагнучої до горніх сфер психічної енергії незліченних поколінь молільників.
     …
Як бачимо, заснування Києва саме на цих семи горбах, як і місце заснування для інших світових духовних центрів – Єрусалима, Лхаси та ін., не обиралися випадково, їх створювали за вищим промислом саме в місцях накопичення найпотужнішої на Землі високої, просвітленої еманації. Тож недарма апостол Андрій прийшов у 55 році проповідувати Слово Боже в Степах України. Він недовго затримався в Таврійських степах, а одразу рушив до місця майбутнього Києва. Видно, саме це було його головною місією – означати майбутній Горній Град. Так, що Нестор Літописець дарма наївно повідомляє, що це той мандрував до Рима. Навіщо Андрію Первозданному було добиратися окружними і небезпечним пінічним шляхом, коли він міг спокійно туди дістатися через Чорне й Середземне море?
     Апостол прийшов в Україну не випадково і не тому, що він, як українець, знав мову тутешнього населення і міг проповідувати йому рідним словом. Здатність вістувати своє вчення всіма мовами Спаситель надав усім учням. Християнство пов’язано з українством і за своїм походженням, і за своїм духом. Вчення Христа найбільше відповідає саме українській психології. Воно й недивно. Адже воно виникло в середовищі українських громад Палестини ще в часи завоювання семітами колонізованого українцями-гикскоками Ханаанка-Палестини. Зазнаючи подвійного гніту – і ізраїльського, й римського, праукраїнці й породили християнство, як свій жагучий порив до звільнення з рабства. Ісус Христос був праукраїнцем. Мати Марія була праукраїнкою – сарматкою, а справжній земний батько – Пандира був родом із Етрусків. Як відомо, щодо походження Ісуса є дві версії – ось так