знайшов ще таке: http://fudim.com.ua/forum/index.php?s=8 … owtopic=38
Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі
Історичні витоки українського лицарства \Ю.Фігурний, - Київ, Вид.дім. „Стилос”, 2004р.,- 308 с.
"...Культ воїна-вовка був добре відомий у далекому минулому на території України. Вперше зображення двох священних вовків з'являється на кам'яних антропоморфних стелах з Північного Причорномор'я у III тис. до н. е., де жили найдавніші індоєвропейці (Керносівка, Сватове). Інтригує те, що на цих стелах зображені воїни у військовому спорядженні разом з вовками (собаками). Можливо, на них присутнє і божество, покровитель воїнів і воїнів-звірів. Даний факт можна вважати свідченням того, що індоєвропейська міфологічна ритуальна традиція культу воїна-звіра у своїх основах сформувалася у південноукраїнських степах 5 тис. років тому, Геродот ще 2500 років тому писав про неврів: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною». Геродотові неври мешкали на території сучасної Північної України і північно-східної Білорусі. Археологи локалізують племена неврів у Поліссі і пов'язують їх з милоградською археологічною культурою. На милоградських пам'ятках зафіксовані ритуальні поховання собак.
Залишки культу вовка як тотема-пращура у Поліссі збереглися до XX ст. Так, у поліщуків існувало повір'я, що при зустрічі з вовком у лісі достатньо лише промовити йому: «І я вовк», задля того, щоб він обійшов людину стороною". З точки зору О.Трубачова, експансія кельтських племен, а особливо вольків-тектосагів (вовків-мандрівників), яка розпочалася з Галлії, у середині І тис. до н. е. через Центральну Європу досягла Карпатського басейну і дійшла до Волині. Тут ця народність була зафіксована Геродотом під іменем неврів. О.Трубачов переконаний, що кельти-вовки (вочевидь, ці войовничі мандрівні вовки були загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, подібні до скіфських) у Трансільванії змішалися з місцевим населенням і передали йому свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи.
Б.Рибаков стверджує, що саме на Поліссі набули поширення казки про могутнього богатиря, народженого собакою, - сукиного сина, Сучича, Івана Сученка, Собаченка. Час зимового сонцестояння визначався в народі як «вовчі свята» (коляда, зимові святки). Саме тоді наряджалися люди у вовчі шкури і вирушали колядувати з опудалом вовка. Вірогідно, цей магічний ритуал і став підґрунтям фантастичних свідчень Геродота про неврів-вовкулаків. З вовками було пов'язане повір'я про те, що міфічний небесний вовк ковтає сонце і спричиняє у такий спосіб сонячне затемнення.
Сама назва цих «вовчих свят», можливо, асоційована із зимовими сузір'ями Великого та Малого Псів. Цим, можливо, пояснюється те, чому, власне, двоє (а не більше чи менше) вовків (собак) супроводжують богів у міфах різних індоєвропейських народів. Приміром, у арійців Рігведи два пси, народжені священною собакою Індри - Сарамою, складають безперервний супровід бога смерті Яму. Два священних вовки - незмінна охорона германського бога Одіна-Вотана.
Унаслідок християнізації Одін та інші язичницькі божества війни були замінені святим Георгієм (Юрієм), котрий не тільки став патроном-покровителем європейського середньовічного лицарства, а й отримав у спадок вовчі атрибути своїх попередників. Так, він уособлюється господарем і годувальником вовків, а іноді перебирає на себе вовчий образ, що послідовно простежується у слов'яно-балтській міфології.
У стародавніх слов'янській і балтській традиціях збіг з хетською і германською особливо яскраво відслідковується в магічному ритуалі перетворення людини на вовка. Це надавало перевертню відчутної чарівної сили і специфічного привілейованого становища віщого, усезнаючого. Наприклад, на голові у всезнаючого слов'янського князя Вовка росло «вовче волосся» (словенське volc dlaka можна порівняти з давньоісландським vargshar з тим же значенням). Від цих слів згодом утворилися найменування перевертнів-вурдалаків (болгарське вълколак тощо). Фундаментальну властивість «чоловіків у вовчих шкурах», «чоловіків-перевертнів» складає їх усезнання, що віддзеркалює, очевидно, надзвичайно прадавнє, можливо загальнопраіндоєвропейське явище «чоловіків у вовчому образі» (на кшталт українського віщуна, давньочеського vedi тощо). Доказом існування дуже давнього загальноіндоєвропейського культу вовка є повсюдне поширення у різних індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських, похідних від загальноіндоєвропейської назви цього хижака Ulkc[h]: сербо-хорватські - Vukobrat, Vukoman, Vokomil, Vukomir, Vukosav, Vukovoj, Bjelovuk, Dobrovuk, Milovuk. Наштовхує на роздуми, що слов'янське слово vьlkъ (вовк) зовсім відсутнє в антропонімії більшості слов'янських мов і виступає, як вище зазначалося, у власних іменах частини південних слов'ян - у сербів і хорватів, а також в українців - Вовка, Вовчик.
У фольклорних утвореннях українців є чимало легенд, казок, переказів про песиголовців, перевертнів, вовкулаків, вовкунів, волко-дланів, вурдалаків, козаків-характерників, головну роль у яких відіграє образ вовка, що іноді ототожнюється з образом собаки чи ведмедя. Американський вчений Річард А.Радлі на підставі глибокого лінгвістичного аналізу твердить, що слов'янський корінь слова «вовкулака» походить від давньоболгарського Влокодлак - «вкритий вовчою шкірою». Інші дослідники перекладають його як «вовко-ведмідь»". Можна припустити, що, якщо санскритське слово «кула» символізує рід, плем'я, народ, то вислів «вовкулака» можна перекласти як «вовчого племені», «вовчого роду».
На українських теренах були відомими два різновиди вовкулаків: властиво, чаклуни та знахарі вважалися уродженими вовкулаками, прості люди, яких унаслідок злих чар було перетворено на вовків, іменувалися робленими вовкулаками. За повір'ями, для обернення на вовкулаку були необхідні певні предмети, якими могли бути вовча шкіра, пояс, кільце з мочала, ярмо, ремінь, стрічка, ніж (два ножі), сокира".
В часи Київської Русі були поширені уявлення, що воїн, чарівник-волхв чи простий чоловік обертався на вовка, оперізуючи себе священним поясом-наузом. Вовкулака повертав собі людську подобу, знімаючи подібний обрядовий пояс. Так, у повчанні проти поганства Кирила Туровського (XII ст.) наводяться відповідні слова: «Согреших наузи вязах на себе і к волхвам, к чародеям ходих...».
Саме такий обрядовий пояс згадується і в українському фольклорі. За народними переказами, чоловіка перетворюють на вовка, оперезавши його заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Відповідно, усуваючи заговорені предмети, перетворення зникає: вовкулака знову стає людиною. Хведір Вовк писав: «Вовкулаки живуть у лісі разом із справжніми вовками та, як і вони, нападають на домашню худобу, але не їдять її, а тільки душать. Коли розірвати мотузочок, що майже завше висить на шиї у вовкулака, то він зараз же знов стає людиною. В інших слов'янських країнах скрізь зустрічаємо такі самі вірування про вовкулаків, але вони не завше однакові. У сербів вукодлака сплутують з упирем, у великоросів уявлення про нього майже зовсім зникло та сплуталось з загальним розумінням перевертня». В українських легендах та переказах людину іноді обертають на вовка, пов'язавши їй на шию мотузок чи хустку. Цілком ймовірно, ці шийні хустки та ошийники виявляють паралелі з металевими гривнами, що їх носили варварські воїни-звірі в давнину. Скажімо, Тацит повідомляв, що воїни-звірі стародавніх германців закріплювали на шиях металеву гривну-обруч; скандинавські ж воїни-скальди у піснях називали своїх конунгів „даруючими кільця”. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка одягла металевий ошийник, неминуче перетвориться на вовка". Цікаво, що на кам'яних стелах, які зображують найдавніших індоєвропейських воїнів Північного Причорномор'я, обов'язковим елементом постає не лише бойовий пояс, а й гривна - шийна прикраса із золота, срібла, міді чи заліза. Гривна була вконструйована і у фігурах кам'яних скіфських воїнів, гривни-тарквеси використовували кельтські воїни. Металеві шийні обручі-гривни поширилися в Європі серед фахових воїнів у І тис. н. е. А вже в часи пізнього середньовіччя гривна трансформується в масивний ланцюг зі срібла чи золота, який увела у свій обладунок європейська військова аристократія до XVIII ст. включно. Отже, поряд із бойовим поясом шийна гривна становить істотний атрибут вбрання індоєвропейських воїнів-звірів з прадавніх часів.
У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній міфології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у «Слові о полку Ігоревім». Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, «Залізний вовк», «Іванко - цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», «Сини сліпого царя» тощо.
Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися на диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким:
Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком.
Як вважає Л.Залізняк, «вовк» і давньоруське «волхв» - одне й те ж слово, германське «wolf» у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера «f» кирилицею передається двома літерами - «хв» (наприклад, Хведір). А «Слово о полку Ігоревім» зображує князя Всеслава аналогічно: як чарівника, вовкулака, воїна-звіра: Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи радив, а сам вночі вовком бігав:
з Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав.
Важливо підкреслити той факт, що образ воїна-звіра є одним з провідних у «Слові»:
«А мої ті куряни - воїни вправні:
... самі скачуть, як ті сірі вовки в полі».
«Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав».
Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до міфології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо фіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як уже йшлося вище, був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одіна та слов'янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Георгій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому. Цей міфологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військових лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одіна-Вотана у Валгалі.
У фольклорному комплексі українських козаків також простежуються вкраплення міфологічного образу вовкулака. У «Думі про козака Голоту», приміром, це подано так:
То козак Голота добре козацький звичай знає, Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. А в іншій - «Думі про жидівські відкупи і війну з-за них» -зустрічаємо таке порівняння: То козак на Жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає.
Серед українського козацтва існували так звані козаки-характерники, котрих зазвичай називали ще химородниками (чаклунами), знахарями і голдовниками (чарівниками). В українських легендах і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваючи під водою, дихати через очеретину, - тут немає нічого дивного), постеливши на воду повсть, ходили по воді, як по землі. Ані вогонь, ані шабля, ані звичайна куля їх не брали, і щоб убити запорожця-характерника, потрібна була лише срібна куля. Власне кажучи, для знищення Нечая поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними.
Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характерника були його здатність трансформуватися у вовка і невразливість щодо залізної зброї та куль. Ось у який спосіб пояснював козак-характерник причину свого обернення на вовка: «Прийшлось тікати з бувальців так, щоб комусь не взамітку. Я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі Матвію за перевіз». Характерник володів здатністю накладати заговір проти куль: «Назад Отче наш переговорив - ступай сміло: куля не візьме». Прямі паралелі цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркерів, що вказує на генетичний зв'язок міфологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.
Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольклорної бази персонажа - князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький, а більш пізнім спадкоємцем за часів Гетьманщини - Семен Палій.
Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захисник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами, Іван Сірко був превеликим характерником, і татари недаремно називали його шайтаном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго.
Можливо, фольклорно-легендарний образ Сірка склався під плином міфологічних уявлень про воїнів-вовків, поширених в Україні ще за часів пізнього середньовіччя. Показово, що саме прізвище Сірко має виразну вовчу етимологію і, вірогідно, було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав за традицією Запорозької Січі. До речі, слова «сірома», «сіромаха», «сіромашня» означували також найбідніший прошарок козацтва. Широковживаний в народних піснях епітет «сіромаха» однаково часто застосовувався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Якщо згадати стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, що вчинила тяжкий злочин і опинилася поза законом, перетворювалася на вовка, стає зрозумілою подібна етимологічна близькість цих слів. Слід врахувати, що на Січ нерідко втікали порушники законів.
Цікаво, що чаклунські здібності (зокрема, вміння обертатися на звірину) князя Всеслава чи отамана Сірка не одержали негативної оцінки у фольклорних творах, а, навпаки, - прославлялися й опоетизовувалися. В українському фольклорі ставлення до вовка або вовкулака не є ворожим, так само, як і у балто-слов'янської демонології, де вовки поїдають чортів, упирів, відьом. Вовкулака ж у переказах про козаків-характерників зображений як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха; худоба його не боїться, люди дають їсти. Воїн-звір, воїн-чаклун, козак-характерник з прадавніх часів були традиційними і добре знаними персонажами українського фольклору, української історії. За Л.Залізняком'9, неспростовним доказом цього є стародавнє ім'я Вовк, Вовчик, що згодом набуло варіантності побутової форми давньоруського імені Володимир. У первісні часи, коли воїн-вовк поставав звичайним членом суспільства наших пращурів, це ім'я уособлювало військові якості на кшталт мужності, сили, нещадності до ворогів і часто надавалося хлопчикам, майбутнім воїнам.
Отож, образ козака-характерника сформувався під впливами залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до ареалу місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов'янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а всотало як спадок від культури Київської Русі. Ми можемо простежити безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя..."
Про перевесла , пояси , металеві гривні і т.п. - "перегукується" з пекторалью з цього міфу - http://abetka.ukrlife.org/khortytsya1.htm
А що до «вовчіх свят» натрапив на таке: http://sva-slava.narod.ru/kolendar_slav … oljada.htm
"... (22.12) рождается солнце-младенец Хорс (Хорс означает круглый, от “хоро” — круг, отсюда русское хорошо — “солнечно”, хоровод). 29 грудня (25.12), когда день “на воробьиный скок” прибыл и начинает разгораться зимнее солнце, славяне отмечают Коляду. Коляда это название праздника рождения Хорса, дабы не упоминать имя божества всуе. Так называемое замещающее имя. Однако, Хорс это такое же замещающее имя, только более древнее. Он же Божич. Коляда тоже означает круглый (в древности произносилось как “КолёНда”, с носовым Н), от “колo” — круг, отсюда “кола” — повозка, колесо, колач, колобок. Перед празднеством кудесник воет волком (вещий вой), прогоняя злых духов (перед рождением Хорса была самая длинная ночь в году, торжество Чернобога), так как именно волки вывозят маленького Божича на небо после длинной ночи. По окончании зачина всем подносится братина с мёдом.
Из леса появляется ряженый, одетый “Овсенем”, верхом на “свинье”. Собравшиеся приветствуют Овсеня:
— Овсень, куда едешь?
— Мосты мостить!
— Кому ездить?
— Коляде государю!
— На чём ему ездить?
— На солнечной свинке!
— Чем погонять? Поросёнком!
Овсень(Усень) — старший брат-близнец Коляды, прокладывающий небесную дорогу. “Солнечная свинка” — то же самое, что и боров с золотой щетиной германского светоносного бога Фрейра. Это отголоски древнейших общеиндоевропейских представлений о солнце и плодородии: su (санскр.) — рождать, sur (санскр.) — блистать, surya (санскр.) — солнце, schwein (нем.) — свинья. Блюда из свинины занимают почётное место на святочных пиршествах. Ряженье на Коляду связано с защитой людей, прославляющих рождение нового солнца от гнева тёмных сил. Колядовщики, или окрутники, надев личину, остаются “неузнанными” нечистой силой. Кроме того, удары в кудесы (бубен), звон колокольчиков на одежде скоморохов, громкие песни и смех, должны служить дополнительной защитой от нечисти.
Проводив Овсеня, люди зовут:
— Приходи, Коляда! ..."
а також: http://www.krivich.com/news/program281107.php
"...Празнование Коляд начинается с появления на небе звезды «Звераніцы» (Венеры) или волчьей звезды, возвещающей о рождении Божича...
...«Вепрь», свинья – жертва родившемуся Божичу (возродившемуся богу-солнцу), обычай существовавший у всех Арийцев и ныне существующий у белорусов. Это и зовут: «Забиць Каляду.»..."
можна дізнатись тут: 
