Олександр Косуха «ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ»

прочитав перші 2 розділи. Сподобалось. Чи є де повний варіант дістати. Можна в приват

http://www.spas.net.ua/index.inc.php?section=kosuha1

"...Розкриттю цього прихованого пласту нашої минувшини – спадщини , яку нам залишили предки, і присвячена наступна оповідь, завдання якої - відтворити основи давньої традиції українців, покликаної сприяти виживанню людей і забезпеченню добробуту на своїй землі. Однак, перш ніж почати, слід роз'яснити, що таке звичай і традиція у класичному розумінні цього слова, оскільки саме тут починає виникати плутанина.

Історія суспільства – процес спілкування індивідів, результатом якого є наступність передавання досвіду людської діяльності. Механізмом, який здійснює цю наступність є традиція (від латинського traditio – передавання ). Її призначення – гарантувати єдність знань, умінь та навичок, набутих у попередній діяльності, щоб зберегти їх та передати наступному поколінню з метою збереження життєспроможності окремої людини – носія традиції - і суспільства загалом.

Зрештою, весь духовний і матеріальний досвід життєдіяльності, напрацьований попередніми поколіннями, і являє собою культуру конкретного колективу.

Оскільки діяльність людини передбачає як раціональний, так і ірраціональний аспекти, традиція, як цілісна система знань про навколишній світ, також складається з двох сфер – матеріальної та духовної. Матеріальна, або практична, функція традиції реалізується у звичаях, сукупність яких часто ототожнюють із самою традицією. Однак, на відміну від неї, звичай є окремим , чітко визначеним правилом поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття та ввійшло у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства, ставши загальноприйнятою нормою .

Звичай виник із потреби фіксувати практичний досвід, набутий людиною в певній ситуації з метою уникнення повторення якоїсь неправильної чи згубної дії або навпаки, застосування найбільш доцільної та ефективної. Наприклад, у Звичаї сказано:

не добивайте ворога до кінця...

Без вичерпного тлумачення цієї фрази не зовсім зрозуміло, про що йдеться. Але під час навчання усно пояснюють: не добивайте до кінця ворога зовнішнього, бо замість одного отримаєте двох інших, які були ворогами вашого ворога . До того ж додають: а внутрішнього (ворога) бийте до кінця, не зважаючи на рани його .

Або й інші настанови:

стережіться йти на чужу землю війною;

занадто не довіряйтесь, завжди пам'ятайте: довірливість губить;

там , де починається самовтішання та повтор , там починається зрада.

Отже, завдання Звичаю - дати готовий зразок для наслідування, показати, що слід робити, щоб скористатися успадкованим досвідом у праці, поведінці, способі життя для того, щоб швидше та безпечніше досягти бажаного результату.

Для цього звичай детально регламентує дії індивіда чи групи осіб у кожній конкретній ситуації без особливої мотивації чи певних морально-етичних настанов. Апеляція до останніх у критичні життєві моменти, наприклад, у бою, може виявитися не лише недоречною, а й згубною. Тому деякі спеціальні норми поведінки людей мають виконуватись майже автоматично, без обдумування. Часто викладання здійснюється у своєрідній формі наспіву, через речитатив:

б'ють – роїсь, наваливсь – лавою вбийсь, лихо вкляч, а все одно оддяч...

Тут маємо конкретне згадування прийомів тактики бою – зграй , що далі в процесі навчання роз'яснюється докладніше. Або всім відоме:

сам загибай, а братчика виручай...

На цьому принципі, до речі, заснований давній обряд побратимства – мазепства, про який ітиметься далі.

Не бийтесь поміж собою...

Не гань мене чваром, бо станеш тваром.

Попереджають про заборону міжусобиць. Також дуже характерним для вільних і озброєних людей давнини було таке твердження:

є добро, а зла немає – є ми...

Тобто наголошується на відносності понять добра і зла – все залежить від конкретної людини, До того ж одразу заперечується існування зла як окремої потуги .

Традиція ж, на відміну від звичаю, виражає лише загальні принципи поведінки, надає змісту виконуваній дії та вказує на засоби її втілення в життя, а звичай уже регламентує її практичне виконання. Іншими словами, традиція дає відповідь на питання “що робити?” і “для чого робити?”, а звичай показує “як” робити, щоб не помилитися . Так, в українській традиції воля є наявністю власності, можливості нею вільно користуватися й контролювати збут продукції та заборону найманої праці . Тоді -

кожен - господар своєї волі-добробуту чи неволі-злиднів.

Сказано також:

лиш єдиний є на світі гріх – робити зле добрим людям, змінити карб та бути бідним на своїй землі.

Раніше було заведено так, що бідним був або дурень, який не вмів господарювати, а отже, не приносив користі ні собі, ні іншим, або ледар, який просто не хотів працювати. Уже сам факт праці давав прибуток, оскільки не дозволялася експлуатація людини людиною. І весь прибуток поділявся між усіма членами громади згідно з внесеним ними паєм та затраченою працею у здобуванні матеріальних благ (що й відображено в пунктах п`ять-вісім “Чотирнадцятирика”).

Духовною складовою традиції є обряд та сукупність обрядів – ритуал , тобто певне поєднання символічних індивідуальних або колективних дій, спрямованих на встановлення двосторонніх відносин між людиною та Божественним, світом Духу та предків. Обряд певною мірою можна назвати духовним звичаєм, мета якого – за допомогою чітко визначеної послідовності спеціальних дій налагодити зв'язок людини з нематеріальним потойбіччям та привнесення священного у світ Матерії, а інколи й повна його сакралізація.

На думку дослідників, саме ритуальні, культові дії у стародавньому суспільстві були покликані виконувати соціально-ідеологічні функції, слугуючи механізмом забезпечення консолідації членів певних соціумів засобами їх залучення до участі у спільних культових діях, які усвідомлювались як акт єднання колективу з потойбічними силами – світом богів та предків. У людей, які разом виконували певні ритуали (до участі в яких, звісно, не допускали чужинців), поступово утверджувалась власна, етнічна за своєю суттю, самосвідомість. Члени таких колективів, мешкаючи на суміжних територіях і спілкуючись між собою впродовж тривалого часу, завжди пам'ятали про справжню спільність свого походження і з часом об'єднувалися в народності – культурно-господарські макроетнічні спільноти.

Оскільки діяльність великих людських колективів здійснюється в неоднакових соціально-економічних та природно-кліматичних умовах, то форма виявлення й характер їхніх дій будуть також неоднаковими. Відповідно , й результат діяльності – досвід, виражений у традиції , - різнитиметься, з часом набуваючи тільки йому притаманних автентичних рис. Тому, порівнюючи та аналізуючи традиції різних народів, можна майже безпомилково визначити національний характер їхніх носіїв, властивий лише цим народам, який поступово склався в процесі їхнього становлення та подальшого розвитку. Відстежуючи впродовж тисячоліть звичаї та обряди, притаманні певному народу, можна визначити (з певною ймовірністю, звичайно) коли з'явились і як еволюціонували його етнічні та культурні складові.

Останнім часом широкого поширення набула думка, що Україна є колискою народів Європи, батьківщиною легендарних арійців, які близько шести тисяч років тому утворили на її території давню цивілізацію, яку наші закордонні дослідники романтично назвали Оріяною, а більш прагматичні науковці-археологи – Араттою. Називаючи її так чи інакше, кожен мав на те свої рефлексії, що базувалися на власному досвіді, набутому впродовж життя. Та й чи варто створювати ще одну теорію з відповідними назвами й історією – досить уже того, що є. Однак страхітливе становище, у якому перебуває народ України, потребує рішучих дій задля збереження того, що може дати нам шанс відродження, природного розвитку й процвітання. Факт існування в Україні живої традиції передавання знань змушує нас, тих, хто долучився до віковічної Спадщини, донести її людям, сподіваючись на те, що спрацює генетична пам'ять поколінь і виведе Україну з манівців історичного занепаду."