Тут у гл.4-6 теж розповідається про іншого "Котигорошка"- Прихожая(перехожий , ніхто , ...?) , який сім діб "заспокоював"(суст пустоше) "хвилювання" своєї свідомості , щоб за допомоги ("уяви") віри Ора побачити-взнати як перемогти Змія.
Мабуть там і про "чашу грааля" йдеться(обряд братання-єднання) ?
Олександр ВИЖЕНКО
ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ
РОЗПОВІДЬ ПРО ЗМІЄВУ ПЕЧЕРУ, ПРО ЧОРНУ СКЕЛЮ І ПРО ТЕ, ЧОМУ ЦЕЙ ОСТРІВ ФОРТИЧИМ ЗВАВСЯ
1
Було, минулося, ще й загулося.
У цьому краї знаходилася колись чарівна країна Гілея. Господинею країни була Змій-Дівиця. І жила вона в печері на острові.
І от завітав якось сюди нечуваної сили чоловік на ім’я Ирай. Вони покохали одне одного і почали жити разом. Незабаром, як годиться, пішли в них діти. Змій-Дівиця подарувала Ираю трьох синів. Старшого звали Аркафай, середнього Гелон, а молодшого – Скит.
Швидко зростали хлопці. От стали вони підпарубками. Але прийшов час, і почав бітько збиратися у далеку путь. Він залишив синам один з двох своїх луків і пояс і так стаказ:
– Той із вас, хто розтягне мого лука і обпережиться моїм поясом, стане хазяїном острова і всієї землі навкруги.
Але як тільки він пішов, на його сім’ю звалилась страшенна біда. Могутній чародій і злий заклинач триголовий Змій налетів на острів.
– Що тобі треба? – запитала його Змій-Дівиця.
– Віддай мені свого сина Скита.
– Навіщо?
– Чорні янголи – слуги Пільми – сказали мені, що через нього прийшла на землю загроза моєму життю. Я прилетів сюди, щоб убити його.
– Не віддам тобі сина, – грізно мовила господиня казкової країни. – Забирайся геть!
– Ну як знаєш.
Почали вони битися. Та сильніший за неї був грізний Змій. І врешті-решт убив Змій-Дівицю.
Поки тривала боротьба, хлопці збігли на скелю, прихопивши з собою зброю батька. Спочатку зробив спробу натягнути лука старший брат Аркафай, та дарма. Потім середній, Гелон, але й він не зміг. Дійшла черга до Скита. Той схопив у гніві лук, і – диво! – зброя підкорилася юнакові. Із свистом полетіла стріла, улучивши Змієві прямісінько в груди. Триголове чудисько заревіло від болю й із злістю дмухнуло на братів трьома вогняними стовпами. Аркафай і Гелон миттю згоріли у вогні. А Скит… йому поталанило; після пострілу він не втримався на ногах, кубарем полетів кудись у пітьму, так що вогняна хвиля потрапила в скелю.
Змій кинувся в погоню за Скитом: туди-сюди, туди-сюди, – нема його ніде, наче крізь землю провалився.
“Він упав з вершини високої скелі на гострі камені й розбився”, – вирішив Змій. І з тих пір залишився жити на острові, а за житло йому стала печера Змій-Дівиці.
Багато віків підряд ця скеля біля Змієвої печери лишалася чорною, як ніч, і на ній нічого не росло. За це й прозвали її люди Чорною скелею.
2
Ти спитаєш, друже, куди ж подівся Скит? Невжеж він так безславно загинув, рятуючись від Змія? Ні. Звичайно, ні. Його врятували дикі степові вовки, що жили на острові. Вони заховали хлопця в одній з своїх підземних нір, і коли Скит прийшов до тями, розповіли йому сумну історію свого життя.
– Ще рік тому ми були плем’ям вільних людей, – почав своє оповідання вожак зграї. – О, прекрасні то були часи! Степ, з безліччю річок та озер, давав нам все, що потрібно для щасливого й привільного життя. Та однієї ночі, коли всі спали після тривалого переходу, вогненим смерчем налетів на нашу стоянку триголовий Змій. Так, так, той самий Змій, котрий убив твою матір і братів. Що могли зробити ми з мечами і списами проти його вогняних стріл та чаклунських заклинань! Він убив нашого вождя Форта, привласнив собі його золоту пектораль* (*пектораль – золота нагрудна оздоба), а нас перетворив на степових вовків.
– Сумна історія, – мовив юнак, вислухавши оповідання вожака. – Я дуже вдячний вам за те, що ви врятували мені життя. Чи можу я хоч чимось віддячити вам?
– О, так. Бо ж Змій прилетів сюди, щоб убити саме тебе.
– Мене?! – здивовано перепитав Скит.
– Так.
– Але чому?!!
– Чорні анголи – слуги Пільми – сказали йому, що з твоїм народженням, прийшла у цей світ загроза його життю.
– Звідкіля ви все це знаєте? – допитливо мовив Скит. – І як я можу перемогти Змія?
– Не поспішай. Життя саме підказує відповіді.
Вовки показали Скиту чарівне Дзеркало Життя.
– Триголовий Змій знає, чого боятися, – сказав вожак. – Дзеркало Життя об’явило нам, що від тебе піде великий народ – скити, в середовіщі якого народиться той, кому під силу буде зіткнутися з чудовиськом і перемогти його.
– А як я пізнаю того смільчака?
– Уважно слухай голос свого серця. Але спершу обіцяй нам, що ти виконаєш єдине наше прохання.
– Обіцяю.
– Перед тим, як відправити воїна на боротьбу зі Змієм, ти даси йому нове ім’я.
– Яке?
– Форт.
– Обіцяю, – вдруге прорік Скит.
На світанку, коли Змій спав після марних пошуків утікача, вовки переправили Скита через річку і, побажавши йому щасливої дороги, повернулися на острів.
3
Йшов-йшов Скит битим шляхом. Аж ось зустрічається йому подорожній.
– Віддай мені лук свого батька, – каже Скиту.
– Він мені і самому потрібен, – відповідає той.
– Не скупися, Ските, – каже подорожній. – Мій дарунок буде набагато щедріший за твій. Я віддам тобі за дружину свою дочку Апі – царицю чарівної річки. Все інше подарує тобі Небо. Дай мені лука.
– Візьми, – Скит віддав йому лук свого батька.
– Хвала твоєму розуму, Ските!
– Звідкіля ти знаєш моє ім’я? Як звуть тебе?
– Клич мене просто – Татая, – відповів той і миттю зник, наче його й не було зовсім.
Цей Татая, друже, був одним з небесних богів, якому вклонялися скити.
Пішов він далі. Цілий день ішов Скит, сам не розуміючи, куди він іде. Вже під вечір, на галявині лісу побачив він жінку з пишним білим болоссям. У руці вона тримала Дзеркало Життя. Це була скитська богиня Тапіті – найголовніша з усіх інших богів.
– Таке люстерко я вже бачив у степових вовків! – радісно вигукнув Скит. – Це вони вам його подарували, шановна?
– Ні, Ските, ні, – відповіла Тапіті. – Дзеркало Життя у всіх одне. Ось тільки доля різна…
– Ви пророкуєте долю?
– Я знаю те, що знає Небо. А Небо знає все. Віддай мені пояс свого батька.
– Я б із задоволенням, але це все, що лишилося в мене на згадку про нього.
– Не скупися, Ските, – сказала Тапіті. – Мій дар буде куди як щедріший за твій. Натомість я дам тобі напитися джерельної водички й подарую срібне веретенце; воно приведе тебе до дівчини Апі.
– Візьми, – Скит віддав їй пояс.
– Хвала твоєму серцю, Ските! – сказала богиня. – Напийся джерельної води, – втричі станеш сильнішим. А ось і обіцяне веретенце. Іди за ним усю ніч, а вранці ти побачиш свою наречену, краще якої не знала Земля.
Скит напився води, взяв веретено.
– Як звати тебе, добра жіночко?
– Клич мене просто – Тапіті.
Вранці, як і казала богиня, Скит зустрів Апі. Красуня, вона вийшла з річки в променях світанкового сонця й одразу ж зачарувала юнака.
Від них, друже, й пішов великий народ – скити.
4
Розрісся скитський народ. Люди пили кобиляче молоко, їли мед диких бджіл, мали надзвичайну силу й природну доброзичливість.
Та одного разу мир залишив скитів, як вода полишає дзюраве цебро. Батьки сварилися з синами, брат піднімав руку на брата. Сонце, мандруючи небом зі сходу на захід, бачило одну нескінченну битву. А люди, перемагаючи в бойовищі, дивилися на сонце й думали, що воно благословляє війну й надає сил воякам.
На той час Скит був уже старою людиною. Він не бажав війни. Але його ніхто не слухав. Та ось одної ночі прийшла до нього вві сні богиня Тапіті.
– Велика богине, дай відповідь, – почав він благати, – куди подівся мир, як могла ворожнеча вселитися у середовище мого народу?
– Ти знаєш джерела біди, – відповіла Тапіті. – Все зло діється від могутнього і злого триголового Змія. Це він піддав закляттю твій народ, через що губить людей не рахуючи, а сам залишається недоторканим.
– Що можемо ми заподіяти? – крик відчаю вирвався із старечих грудей.
– Уставай і збери свій народ. Відповідь підкаже вам Небо.
У день, коли всі зійшлись, сталося чудо. З неба на землю впали три золоті причандали: плуг, сокира й чаша. Але ніхто не міг до них доторкнутися; ледь тільки який-небудь сміливець наближався, як предмети миттю спалахували вогнем.
Але ось із натовпу вийшов красивий і дужий юнак; без жаху він підійшов до золотого роблива і взяв чудесні дарунки Неба.
– Спасибі тобі, Тапіті! – із захватом вигукнув Скит. – Сива моя голова, але в мене ще вистачить розуму, щоб зрозуміти, що саме цей юнак і має стати нашим рятівником. Вовки сказали правду.
– Звідки він узявся? – ворожо загукав натовп. – Якого він роду-племені?
– Я син племені неврів, – спокійно відповів юнак, – А звуть мене Прихожай.
– Ти – скит, і повинен жити війною! – гнівно зарепетували воїни.
А хтось запитав Скита:
– Великий Царю, дай відповідь, що за спасителя ти бачиш у ньому? Від якої такої сили має він нас захистити?
І Скит оповів своєму народу історію з триголовим Змієм.
– Знати б про це раніше, – закричали люди, – ми б пішли й схопилися із ним.
– А це й зараз не пізно, – сказав один із вождів.
– Чи нам, скитам, терпіти й боятися злого заклинателя Змія! – підтримав його другий.
– Підемо на човнах водою, оточимо острів і уб’ємо його.
Так і зробили. Але даремно. Кожного разу, коли скити наближалися до острова, Змій палив їх вогнем.
Серед скитів знову не стало єдності, а в їх житла знову прийшла війна.
Поки скити воювали із Змієм, відважний юнак пішов у далекий ліс, побудував на галявині хатину й закрився в ній. Весь час пам’ятав він слова старого царя:
– Сім днів і ночей, не виходячи з хати, ти маєш постувати й молитися про благо і щастя всіх скитських племен. За твоє старання й терпіння Небо підкаже тобі, як перемогти Змія, і покаже шлях, яким ти приведеш всіх нас до жаданого миру.
Сім днів і ночей провів Прихожай у пості й молитвах. Нелегко дався йому цей піст. Але найтяжчими й найжахливішими сталися для нього перших шість ночей.
У першу ж ніч щось ходило навколо хатини, грюкало дубиною по стінах, волаючи: “Виходь, Прихожає, виходь!..” Як не було страшно юнакові, але він не вийшов. І тільки на світанку лісова нечисть відступила.
Другої ночі почалася страшна злива. Вода заливала хатину і все піднімалася догори. Але Прихожай все молився й молився, і таки не піддався. Відійшла вода.
У третю ніч хатина раптом загорілась. Все навколо палахкотіло вогнем й було жарко, як у печі. Але й тоді встояв Прихожай. Єдиним його спасінням була молитва. Дійсне пекло чинилося до ранку, а вранці полум’я зникло, хатина лишилася ціла й неушкоджена.
Четвертої ночі приходила до нього лісова красуня і зі сльозами просила:
– Юначе, хоробрий, красивий, я принесла тобі джерельної водички, попий її, поїж лісових корінців, інакше голод і спрага загублять тебе. Болюче мені дивитися на твої муки. Бо я, як побачила тебе, то так одразу і покохала.
Всю ніч вона спокушувала юнака їжею та питвом, все намагалася виманити його на галявину. І, бачить Бог, ще трохи, і домоглася б свого крутійка, та не тут-то було. Пронеслося раптом перед очима пісника видіння, як б’ються в кривавому бойовищі його брати, й пригадав він, навіщо прийшов сюди, і знову повернувся до молитви. Так і пішла лісова красуня ні з чим.
П’ятої ночі дошкуляло йому всіляке гадюччя. Наповзло їх видимо-невидимо. Обліпили хлопця, шиплять на вухо:
– Залиш-ш хатину, бо закус-саємо!
Але і їх не злякався хоробрий юнак.
Настав ранок шостого дня.
Ти вже, певне, здогадався, друже, що всі ці жахи насилав на нього ніхто інший, як сам триголовий Змій-заклинатель.
В шосту ніч злий чарівник сам явився йому у видінні і так сказав:
– Дурень, чи ти подумав, на що відважилося твоє серце? Не у твоїй змозі мірятися силою зі мною – Змієм триголовим. Відступись, а інакше…
– Ні! Не відступлюся! – стрепенувся знесилений юнак. Він був дуже слабий від голоду, але все ж таки швидко звівся на ноги і заволав що є сили:
– Не за горами наш двобій!
Тільки сьомої ночі заснув Прихожай, і приснився йому бог Татая.
– Повернися у дім свій, – сказав він. – Прийшла година. Візьми золоту чашу – дарунок Неба і виходь на битву зі Змієм. І знай, я буду поруч з тобою.
На зорі восьмого дня прийшли до нього Скит і цариця Апі.
– Воістину, витримавши цей піст, ти здолав велику перешкоду, – лагідно усміхаючись, сказала цариця скитів. – Поцілуй мою руку, і в поєдинку із Змієм ти не будеш відчувати жаги.
Юнак поцілував їй руку.
– Тепер послухай що скажу тобі я, – мовив Скит. Він дивився на Прихожая спокійними очима, по-батьківськи милуючись його красою й міццю. – Перед ґерцем накинь на себе цей малиновий плащ скитів. Він захистить твоє тіло від вогняних язиків Змія. І останнє: навіки забудь своє старе ім’я. Віднині ймення тобі – Форт!
5
Безліч кепкувань вислухав Форт від одноплемінників, збираючись на бій із Змієм.
– Форте, га, Форте! Чому ти не хочеш узяти золоту сокиру? – глузували одні.
– Та хіба ж він знає, що таке справжня лицарська зброя! – кепкували другі.
А треті відверто насміхалися над силачем:
– Бери, бери чашу, хоробрий! Коли Змій розправиться з тобою, вона знадобиться йому для того, щоб відсвяткувати перемогу.
6
Увечері переправився Форт на острів.
Поволі сідало сонце, запалюючи багрянцем хмарини в небі. А на зміну йому, ніби із засідки, вже піднімався таємничий місяць; йому ніби жадалося до наближення темряви викупатися в осяяній заграві палахкотливого неба. Недобре віщував той захід сонця.
– Де ж твоя зброя: меч там, чи сокира? – підсміюючись, спитав Змій Форта.
– З тобою, Зміїще-вражище, я і без меча впораюсь, – бадьоро відповів юнак, – а от дубець мені знадобиться.
При цьому він з корінням вирвав дуб, обчухрав гілля, погрався ним правицею і грізно сказав:
– Ходи на мене, Зміє, буду тебе зустрічати.
– Ну, тримайся…
Почали вони битися, аж земля гула.
Змій, знай собі, навколо Форта літає, зо всіх трьох голів у нього вогняні ядра пускає. А Форт, верткий, як дика кішка, трохи той підлетить, золоту чашу вперед виставить, чашею вогонь відіб’є, а потім ще й улупить дубцем по одній з голів злодія.
Змій від люті вогнем горить, так йому гаряче, а вже як пити хоче, того й не передати. Все частіше й частіше почав він відлітати до річки, щоб водички напитися й охолонути трохи.
Форту, ген, теж було не солодко. Бо й він від змієвого жару не одним потом умився. Проте пити йому зовсім не хотілося. А поки чудерство триголове літало до річки, у нього був деякий час перевести дух.
От-от вискочить із води проклятий ірод і що розженеться проти Форта, то він його дрючечком по голові – луп! Що розженеться, то він, знай, ломачкою тільки луп та луп, луп та луп, аж луна йде! Б’ються, б’ються, аж курить, аж огнини сипляться… Стук такий справили, мов коваль в кузні навесні, як усякому треба лемеші до оранки; то й сам коваль б’є, й хлопці б’ють, а міх тільки сичить, сопучи без перестанку, а іскри із горну, і од заліза, скачуть та шкварчать… Ходором ходить кузня, і далеко-далеко за селом чути роботу хвацького коваля.
Отаку ж стукотню підняв і Форт зі Змієм, так міцно і часто гамселячи його дубиною по голові, що, як із горна свище вогонь синьою трубою, так і у того Змія свистало полум’я з пащек, з очей та вух. Розігрів його Форт ще краще, ніж коваль лемеш у горні: аж пихкає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
– Бува не заморився? – спитав Форт Змія. – Може перепочинемо?
– Відпочивати я буду після того, як виб’ю із тебе дух! – люто відповів Змій. – Вогонь тебе не бере. Нічого. Я ось хвостом тебе в річку скину й втоплю. Як сліпе цуценя втоплю!
– Спробуй.
Тільки даремно сміявся Форт над Змієм. Недооцінив він силу змієвого хвоста, за що трохи не поплатився життям. Змій заревів так, що цілий світ учув, а потім, збивши куряву круг себе, кинувся на левенця, одним ударом вибив у нього з рук дубця і чашу, а другим, не впади той у траву, поклав би на смерть.
Почав Змій переслідувати Форта. І так і сяк ухиляється він від ударів хвоста, а сам все дивиться куди ж заподілася золота чаша.
А вона лежала на піщаному березі біля самої води. Форт підхопив її, хотів кинутися до скелі, щоб сховатися у вузькій ущелині, та було пізно. Саме над ним вже висів лютий аспид. Бігти не було куди. Врятувати сміливця могло тільки диво. І воно сталося. На ряднині нічного неба утворилося раптом світле віконце, в отворі якого з’явився сам бог Татая. В правиці він тримав лук, (пригадуєш, друже, кому міг належати цей лук? Вірно – силачу Ираю), а в шуйці – блискавку – стрілу гніву. Грізно задзвеніла натягнута тятива, і полетіли на землю, одна за одною, три блискавки. Миттю здогадався юнак, що треба робити. Він ловив ці блискавки золотою чашею і кидав їх у Змія. Чирк – летить голова! Чирк – летить друга! Чирк – і третя!.. І Зміюка тільки – бубух! – аж земля затряслась!
– Спасибі тобі, о боже! – палко вигукнув Форт. – І в найскрутнішу хвилину ти не покинув мене.
– Я йшов з тобою в ім’я всіх скитів, – сказав Татая. – Хай же слава перемоги не осліпить тобі очі. – З цими словами бог закрився завісою ночі.
Форт кинув погляд під ноги; йому здалося, нібито одна із зірок скотилася з неба до його ніг… Та тільки він помилився. Це була не зорина, ні. Це лежала золота пектораль – нагрудна прикраса, що належала колись ватажкові Форту. Він підняв її, як раптом почув: “Все одно, моя помста наздожене тебе”.
Юнак озирнувся. Все було тихо.
“Мені це вчулося, – подумав він. – Як може мертва істота вдаватися до помсти?”
Та він забув, що Змій був дужий заклинач.
“Надіну золоту пектораль як ознаку перемоги над Змієм”, – вирішив юнак.
Але тільки-но він надів прикрасу, як в ту ж мить перетворився на степового вовка. Ех-хе, якби ж він знав, що прикраса була придана закляттю.
З тої ночі, друже, і прозвали скити цей острів Фортичим. Ти спитаєш мене: де ж вбитого Змія діли? Його спалили на вогнищі, а попіл по вітру пустили. То з того попелу завелася вся тая погань: мошки, мухи, комари… І з того часу, тільки-тільки засутеніє, як десь біля болота, чи то біля річки, чи у якомусь рівчаку нема людям життя від уредних комах. Так, бува, покусають, що все тіло в бульбаках.
У історії про скитів є коротеньке продовження. Я розповім тобі його і будемо спати.
7
Після загибелі Змія розум людей просвітлішав. До скитів повернувся жаданий мир, і вони зібралися на Фортичім острові, щоб запалити вогонь згоди і скласти хвалу Небу за святі дари.
Золотим плугом було прокреслено магічне коло єднання всіх скитських племен. Золотою сокирою зрубано перше деревце для жертовного багаття. А золота чаша була використана скитськими вождями в обряді братання.
Обряд братання скитських воїнів у всій своїй повноті дійшов до козацьких часів. А робилось це ось як: у чашу до краєць наливали вино, примішували до вина кров воїнів, що браталися, занурювали в чашу мечі, стріли, сокири і дротики, вершили молитву, і тільки після того побратими і присутні пили з цієї чаші суміш вина і крові.
8
Коли запалили Багаття Великого Миру, старий Скит в останнє звернувся до свого народу. Він сказав:
– О діти! Бережіть цей вогонь злагоди і миру. Він повинен горіти для всіх скитських народів. Бо ж у нас тепер знову одна душа, одна голова і одна мова. Хай же ніколи більше не буде війн і здирства серед братів. Не про себе думайте ви, але про тих, хто вже готові прийти в цей світ і назватися скитами. Колесо мого життя відміряло свою путь. Ви прийняли мій дар, і тепер вам думати, що передасте ви в дар своїм дітям. Радісно моєму серцю, що я залишаю вас з миром…
І Скит відійшов. Біля річки чекала на нього цариця Апі. Вони сіли в сліпучо-білий човен і попливли в край, де заходило сонце.
***
Востаннє редагувалося Упертюх (12 Nov 2008 15:02:18)
