Тема: Загадкові обставини походження слов'ян?
Походження слов’ян: сплеск ведичної культури в Європі кінця I тис. до н.е. – середини I тис. н.е.
«Рівне-Суренж»
В.О. Дем’янов, О.А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 28 Жовтня, 2008 року
Існуючі концепції походження слов’янства, великої та древньої європейської спільності, не дають виразних і зрозумілих відповідей на масу цікавих і глибинних запитань, які можна поставити:
а) хто започаткував слов’янство і на якій основі?
б) звідки і чому почався процес слов’янотворення?
в) слов’янотворення – це процес бурхливого росту певного етносу, чи сплеск особливої духовної культури та ідеології на базі багатьох етносів?
г) яким чином за декілька сотень років, починаючи з III – IV століття н.е., так кардинально змінилась етнічна карта Центрально – Східної Європи і де поділись попередні народи?
Сум’яття в думки науковців приносить і те, що на землях, від Вісли і до Дніпра, від Карпат і до Прип’яті, на багатьох сусідніх землях, одночасно застосовуються крім слов’янських, топоніми та гідроніми скіфські, сарматські, готські, венедські, балтські, фракійські, фінські, угорські, германські, тюркські та інші. Чому вони не зникли? Чому не були замінені на слов’янські?
Не дає ясності і етнічний підхід до оцінки процесу слов’янотворення. За антропологічними та генетичними ознаками слов’яни, в різних куточках слов’янського світу, не відносяться до єдиної генетичної чи антропологічної спільності. Часто – густо все навпаки: окремі слов’янські народи ближчі до своїх іншомовних сусідів чим до слов’ян в цілому.
Стан культурної строкатості і археологічного різномаїття, включаючи слов’янські древнощі, бачимо і в археології Вісло – Дніпровського, Карпато – Прип’ятського регіону періоду I-V ст. н.е.. В інших регіонах Європи, ці древнощі I-V ст. н.е., що претендують зватись слов’янськими, зовсім відсутні. Тут відчутна поліетнічна строкатість різних культур, археологічне різномаїття, яке значно пізніше (V – VI ст. н.е.) вливається в слов’янське море.
Спираючись на аналіз археологічний, топонімічний, антропологічний, генетичний, мовний, культурологічний та рідкісні письмові свідчення, науковцями в різний час було висунуто щонайменше півтора десятка теорій походження слов’янства, які часто суперечать одна одній. Причина? В їх основу покладена обмежена кількість факторів, які не є вповні визначальними. Серед найвідоміших теорій найпопулярніші: Дунайська, Вісло – Одерська, Вісло – Дніпровська, скіфська, гунська, Балтійська, Балканська, Карпатська, Північно-Кавказька, індоєвропейська, північна, нордична, Аратська та інші.
Що ж тоді є визначальним у процесі слов’янотворення? Що дозволило стати слов’янами людей з різними антропологічними, генетичними, культурними, мовними особливостями? Що посприяло їм, не відкидаючи свого минулого, культури, вірувань, створити нову спільність, стати слов’янами? І що це за спільність? В чому її привабливість, яка дозволила так вчинити? Хто був її популяризатором?
Звернемо увагу, що в світовій історії великі поліетнічні утворення завжди будувались на міцних світоглядних основах. Так духовна основа сучасних світових релігій ставить питання віри вище понять етносу чи нації. Наприклад, носій мусульманського світогляду в першу чергу мусульманин, а далі араб, лівієць, іранець чи пакистанець.
Зрозуміло, такі світоглядні основи не є цивілізаційним досягненням людства останніх тисячоліть та періоду формування світових релігій. Навпаки, вони породження попередніх духовних систем, що побутували тисячоліттями до того. Найпопулярнішою на теренах Європи та Азії тисячоліттями тому була арійська (духовна) світоглядна система, яку можна назвати і по іншому – ведичною (відичною). В її основі була методика отримання концентрованих знань шляхом духовного (тонкопольового) спілкування з духовною сутністю Всесвіту, Творцем та Ірієм (Духом Святим) спеціально підготовленими людьми.
Цей контакт вимагав особливої підготовки, а верства людей яка цим займалась мала високий надсуспільний статус. Саме таких людей в давнину величали пророками, месіями, святими Отцями, мудрецями, волхвами – украми, старійшинами. Вони були біоенергетично обдарованими людьми, для яких духовні практики, розвиток власної біоенергетики був засобом для тонкопольового контакту і способом отримання нових, вищих знань.
Система отримання знань, якою вони володіли, кардинально відрізнялась від того, що нині ми звемо наукою. Відомо, що наукові підходи ґрунтуються на перевірці десятків і тисяч матеріальних фактів, на осягненні закономірностей і пізнанні законів матеріального світу. Носії ведичних методик прекрасно розуміли, що матеріальний світ лишень невелика частина загального (енергетичного і тонкопольового) потенціалу Всесвіту. Сучасна наука констатує, що всі види матерії у Всесвіті складають лишень від 4 до 25% його маси.
Ведичні методики вказували предкам, що закони матеріального світу не є законами Всесвіту, а лише його крайніми проявами. Тому вивчення матеріального світу з точки зору ведизму, ніколи не може дати повних відповідей на питання пізнання Всесвіту. Матеріальний світ лишень частка чогось більшого і визначальнішого, невловимого для біоенергетично слабо підготовлених людей.
Біоенергетичні методики, що ними володіли пророки та месії минулого, дозволяли здійснювати не завжди зрозумілі для оточення дії, впливати на суспільство та природу. Способи отримання знань навіювали таємничість і магічність для сторонніх. Вони вимагали від цих людей глибокої роботи над власною біоенергетикою: медитування, біоенергетичних тренінгів, відвідування енерго-активних місць.
Для суспільства, не утаємниченого в суть духовних, арійських (ведичних) методик, для навколишніх народів, вони були магами, чарівниками. Для обізнаних учнів та для вірних послідовників - духовними Отцями, посланцями небес. Часто – густо вони повставали в ролі оракулів, провісників. Їм вірили, за ними йшли. Згадайте біблійних волхвів та їх пророцтва.
Не будемо торкатись питання кваліфікованості і духовної сили носіїв відичних методик та проповідуваної духовності (арійства). Історія часто свідчить про діяльність в різні часи великої кількості псевдопророків, псевдоволхвів, псевдомесій, яких завзято винищувала влада в великих державах (Вавилон, Персія, Рим, Київська Русь). Мова піде не про них.
Ми звернемо увагу на тих носіїв ведизму, той осередок, який спромігся стати центром слов’янотворення, а місцем своєї діяльності обрав Волинський регіон у Європі.
Потрапивши з Азії в Європу (Дунай, сіггіни Геродота, 540р. до н.е.), ці люди та ведені ними племена (дуліби), майже 400 років рухались Карпатами на Волинь і здійснювали свою місіанську просвітницьку діяльність. Започаткувавши процес слов’янотворення та розгорнувши його в повну силу на новому місці, вони вповні усвідомлювали свою роль та духовну силу. Розуміли вони і сприятливість людського середовища місцевих народів (в першу чергу арійських, венедських) в яке потрапили і яким почали опікуватись. Це були початки єдиного слов’янського світу, єдиної слов’янської держави, збудованої волхвами силами дулібського союзу.
Ведичний, волхвівський, слов’янський, просвітницький світогляд уже в перших століттях до н.е. та перших століттях н.е. став проникати у середовище навколишніх народів. Поряд з непримиримими війнами, дулібські жреці (живо рекущі) наполегливо вели месіанську роботу славлячи своїх мудрих очільників та шанованих святих Отців (Оря, Славу, Перуна та інших).
В сферу просвітництва дулібів (вони ж роси та слов’яни) потрапили венеди, балти, скіфи, сармати, фракійці, фіни, угри, готи, та інші народи. Період I – V ст. н.е., це період яскравої поліетнічності зростаючого слов’янського світу. Це період впливу на нього слов’янського, ведичного, волхвівського, духовного (арійського) світогляду, це період активного слов’янотворення.
Процес появи на Європейській арені волхвів – укрів та веденого ними осередку дулібів, розвиток та ріст слов’янського суспільства описані в книзі В.О. Дем’янова та О.А. Андрєєва «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)».
Проте піднесення і падіння стоять поряд. Переоцінка власних можливостей, грандіозність планів та помилки волхвів – укрів дали себе знати з VI-VII ст. н.е., та поступово призвели до розпаду слов’янського світу та єдиної держави, до внутрішньо-слов’янських воєн, до втрати світоглядних ведичних основ суспільством та язичництвом, релігією збудованою на ведичній основі.
Зазнавши деградації слов’янський волхвізм не зміг побороти явища псевдоволхвізму та самозваного волхвізму. Влада з VII – VIII ст. н.е., спочатку на околицях слов’янського світу, а далі і у його центрі, перейшла до рук князів, які не бажали коритись волхвам, бути виборними (на вічах) і, повсякчас, звітувати перед народом. Ознаки цих внутрішньослов’янських чвар та розладу можна побачити звернувшись до «Велесової книги», твору середини IX ст. н.е., що описує події з глибоким сумом і трагічністю.
Проте, і нині, залишки єдиного слов’янського світогляду залишаються в культурі всіх слов’янських народів: в формі традицій, особливої слов’янської ментальності, особливого шанування предків, ведичного знахарства та народної медицини.
Підсумовуючи, виділимо наступне:
а) Слов’янство, як спільність – виникло на основах надрелігійного, ведичного, волхвівського світогляду, який має тисячолітні, духовні (арійські) корені та побутував на Євро – Азійських просторах задовго до появи нинішніх світових релігій;
б) Початок розвитку слов’янства в Європі, з центром на Волині, почався з приходу з Азії носіїв давніх відичних знань: слов’янських волхвів - укрів та їх сподвижників, які вели свою діяльність на межі арійського (духовного) світу серед арійських народів;
в) Слов’янство сформовалось на поліетнічній основі, в результаті чого різні етноси були об’єднані волхвівським світоглядом на землях Центрально – Східної Європи;
г) Розпад слов’янської спільноти відбувся після ослаблення ведичних духовних методик в волхвізмі, з появою псевдоволхвізму та самозваного волхвізму, посиленням авторитарної влади периферійних князів;
д) Поліетнічна основа слов’янського субстракту породила різномаїття слов’янських мов і діалектів, культурне багацтво, регіональні особливості, які спонукали утворенню слов’янських держав на базі загальнослов’янської держави з центром на Волинських землях;
е) Розгляд питання походження слов’ян, процесу слов’янотворення за межами ведичної культури та її сплеску, в формі слов’янського волхвізму, унеможливлює його вирішення в принципі.
* * *
1. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі) - Київ, 2006.
2. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
3. Славяне юго-восточной Европы в предгосударственный период – Київ, 1990.
4. Кобычев В.П. В поисках прародины славян – Москва, 1973.
5. Влес книга / Дніпро, №4 – Київ, 1990,
6. Літопись руський за іпатським списком. Переклад Л. Махновця – Київ, 1989.
7. Повість врем’яних літ – Київ, 1990.
8. Сушинський Б. «Влесова книга» предків – К., Одеса, 2004.
9. Шилов Ю.А. Истоки славянской цивилизации – К., 2004.
10. Яровий В.І., Рудяков П.М., Шумило В.П. Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.) – Київ, 2003.
11. Яценко Б. «Влесова книга» - пам’ятка IX століття – Київ, 1994.
12. Лозко Г.С. Велесова книга – Волховик – Вінниця, 2007.
13. Дудко Д.М. Влесова книга. Славянские веды – Москва, 2004.
14. Прозоров Л. Боги и касты языческой Руси. Тайна Киевского пятибожья – Москва, 2006.
15. Джеймс Э. О. Тайны языческих богов. От бога медведя до золотой богини. – Москва, 2006.
16. Винокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України – Тернопіль, 2004.
17. Чмихав М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України – Київ, 1992.
18. Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижановський С.Д. – Давня історія України. У 2 книгах – Київ, 1994р.
19. Дем’янов В.О. Що було до Русі? – Рівне, 1994.
20. Залізняк Л.Л. Первісна історія України – Київ, 1999.
21. Артамонов М.И. Происхождение славян – Москва, 1950.
22. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян – Москва, 1981.
23. http://www.rivne-surenzh.com.ua
24. http://rivne-surenzh.com.ua/ua/pub/
25. http://rivne-surenzh.com.ua/ua/dictionary/
.... а потім як спробую, і думаю, ух шайтан... діє.... 
