Варто розібратися у своїй історії! (Сторінка 1 з 3)

Продовження -
2.    були поєднані в один два походи русичів на Цареград через схожість обставин,
близькість у часі  та відсутність точної дати у руського літописця.
      У літопису ми читаємо: «У літо 6374 іде Аскольд і Дір на греки і приде у 14 літо Михайла цесаря. Цесарю же отошедшю на агаряни».
      Перекладаючи це на візантійське літочислення, отримували помилкову дату: 866-й рік, котра увійшла у всі підручники та довідники. Насправді треба було віднімати не 5508 років, а тільки 5500 і отримали б 874, що дійсно є 14-м роком Михаїла ІІІ (як це приймається деякими грецькими джерелами).
      Але цей досить невдалий похід Аскольда та Діра у 874 році був не першим, а другим походом, котрий слідував за вдалим походом 860 року.
      З причини того, що першолітописець не мав своєї дати про перший похід (про що він сам говорить), то він узяв дані з грецької хроніки, але вставив у твір імена Аскольда та Діра. З огляду на те, що похід русичів у 860 році був невдалим, а руський літописець знав про невдалий похід 874 року, то він прийняв останній за той, про який йшлося у грецькій хроніці, таким чином зливши два походи у один.
      А яким дійсно був похід 860 року? Натомість використаємо першокласне історичне джерело – свідоцтво патріарха Фотія, учасника подій у Цареграді та до того ще й першоієрарха греків, котрого ніяк не можна запідозрити у викривлені подій на користь русичів.
      У двох проповідях, що вимовив Фотій, одна у момент облоги Цареграду, друга безпосередньо після відходу русичів, він різко попрікає греків в аморальності та безпричинно поганому ставленні до русичів. Інколи у його проповідях відчуваються певні натяки на невідомі нам обставини, які безперечно є зрозумілими його сучасниками. Наскільки можна здогадатися, натяки стосуються саме імператора Михаїла, ім’я котрого  Фотій не називає прямо. Очевидно, що у нанесеній русичам образі, приймав участь й імператор.
      Напад русичів був неочікуваним і це викликало у Цареграді величезну паніку, адже імператор, його військо та флот були далеко, у поході, а місто, загалом, залишилося беззахисним.
      Фотій каже: «Чи пам’ятаєте той час, неприємний та гіркий, коли на виду нашому пливли варварські кораблі, котрі навіювали щось страхітливе та вбивче? Коли це море, стихнувши, тремтливо розстилало хребет свій, творячи їхнє плавання приємним та тихим, а на нас підіймало рокіт хвилі брані? Коли вони проходили перед містом і погрожували йому, простерши свої мечі? Коли морок охопив ваш тремтячий розум і слух відкривався тільки для одної вісті: «варвари вже перелізли через стіни міста, місто вже захоплене супротивником?»
      З проповіді видно, що русичі приплили не для грабунку, а задля помсти. Фотій каже: «І як не потерпати нам від страшних бід, коли ми вбивче розрахувалися з тими, котрі були винні нам щось малюсіньке». Докір є зрозумілим.
      Надалі: «не милували ближніх… багато хто і великі також отримували свободу (з полону) з людинолюбства, а ми деяких молотарів нелюдськи зробили своїми рабами». Очевидно, що греки обернули декількох русичів у рабство через борги.
      Незважаючи на той факт, що у місті не було війська та імператора, Цареград вистояв завдяки високих та потужних стін, а начальник гарнізону був справжнім воїном. Русичі, задля оволодіння містом, рили підкоп під стінами, а з іншого боку насипали вал, з якого вони планували вторгнення до міста.
      Поки одні робили облогу міста, інші хрестили вогнем та мечем всі ближні та дальні околиці, котрі мали багато заможних будівель поза стінами.
      Фотій говорить: «Він (супротивник) розоряє та нищить все: ниви, пажиті, череди, жінок, дітей, літніх, юнаків, всіх рубаючи мечами, нікого не милуючи, нічого не щадячи…  Лють губила не тільки тварин: волів, коней, курей, все що втраплялося варварам. Лежав мертвим віл, а біля нього чоловік. У коня та у юнака було одне смертне ложе. Кров жінок зливалася з кров’ю курей. А що тільки коїлося з мертвими тілами?... Річкові потоки перетворювалися на кров. Деякі криниці та водоймища годі було пізнати, бо вони доверху були заповнені тілами».
      З цих Фотієвих слів можна зрозуміти, що мала місце якась вакханалія вбивств та знищення, тобто був класичний погром. Помста була страшною, лють наробила багато горя, адже наповнювати криниці доверху небіжчиками могло бути тільки через помсту.
      Загін русичів не був досить великим. За всіма максимальними відомостями, число людей досягало 360, за мінімальними – 200. Розбіжність можна пояснити тим, що 360 – кількість всіх русичів котрі напали не тільки на Цареград, але й на побережжя та острови Мармурового моря, 200 – кількість русичів, що взяли у облогу тільки Цареград.
      Природно, що такий загін нічого не міг зробити проти потужних міських стін: були потрібними спеціальні машини, споруди тощо. Якщо русичі трохи не взяли місто, то тільки через їх малу чисельність.
      Натомість деякі візантійські джерела сповіщають нам зовсім невірогідний факт – повернення імператора до столиці. Але дивним є те, що знаходяться такі історики, котрі вірять цій нісенітниці.
      Насправді Михаїл ІІІ був далеко у Малій Азії. Звісно, що його одразу проінформували за цей напад, але повертатися він мав тільки з великим військом, адже Босфор було зайнято русичами, а грецький флот на той час був десь біля Кріту. Тобто, тільки за наявності великих сил у імператора, йому було варто повертатися, але він цього не міг собі дозволити через військові дії, котрі велися у Малій Азії.
      Але жодне історичне джерело не говорить про це, навпаки, у своєму зверненні Фотій підкреслює трагізм положення: імператор відсутній, немає кому керувати захистом, надія покладалася лише на стіни.
      Щоб підняти дух населення, Фотій влаштовує урочистий молебень з ризою Богоматері, котру пронесли стінами міста. Невдовзі після цього русичі, знявши облогу, зникли. Їхній відхід було пояснено заступництвом Богородиці. Але про жодний природний катаклізм, котрий нібито порозкидав човни русичів, Фотій зовсім не згадує.
      Але Фотій ще розповідає про початок епідемії, що реально пояснює відхід русичів: русичі задовольнивши свою помсту, пішли. Крім того почалися хвороби та ще й чисельні війська чи флот імператора таки могли підійти.
      Результати походу можуть бути розглянуті по-різному. З формального боку похід русичів був невдалим – міста вони не взяли, але насправді вони досягли всього, що хотіли: помстилися набагато більше та (без чого війн не буває) награбували стільки, що навіть човни не могли вмістити, адже багаті передмістя надали величезну здобич. Натомість венеціанська хроніка прямо говорить, що русичі повернулися «з тріумфом».
      Більшість істориків так і не зрозуміли, що похід 860 року не був війною – а каральною експедицією, правильно розрахованим у часі – коротким, але дієвим. Після цього греки стали рахуватися з Руссю та укладеними з нею угодами.
      Натяк на це ми принаймні бачимо у Фотія: «Чому ти (грек) гострий спис друзів своїх зневажав, як маломіцний, а на природну рідню плював і допоміжні союзи розривав, як бешкетним та безчесна людина?».
      Чи довго продовжувався цей похід, ми не знаємо, але можливо сказати, що від був короткочасним, принаймні декілька тижнів. Деякі історики приймають цей похід за досить тривалий – трохи не цілий рік, показуючи своє повне нерозуміння дійсності. Якщо русичі з’явилися 18 червня, то вже за 5 місяців Дніпро мав замерзнути, багаточисельне військо імператора та його флот мали б повернутися – тобто русичам загрожувало би повне знищення. У Пролозі сказано, що русичі залишили Цареград 7 липня. Ми пам’ятаємо, що вони прийшли 18 червня, тобто за 18 днів вони могли вдосталь задовольнити свою помсту. Тобто, ми певні, що руський похід на Цареград 860 року продовжувався близько 3-х тижнів.
      Варто додати, що Карамзін дає свою особливу версію цього походу - «У Демидівському Хронографі, що знаходиться в університетській бібліотеці, має місце наступне: «при царе Михайле, в лето 6360, ходили Русь войною из Києва града, князь именем Бравлин, воювати на греки, на Царьград, и повоеваша Греческую землю, от Херсона и до Скуруева и до Сурожа… о том писано в Чудесах св. Стефана Сурожского».
      З цитованого Карамзіним витягу видно, що у хронографі мала місце плутанина: два різних походи та у різний час злиті в один – саме похід Бравлина на Крим, дійсно задовго до 860 року, та морський похід на Цареград у 860 році – є другим прикладом злиття походів у один.
      Нами спеціально детально викладено факти про цей похід – яскравий момент нашої історії, бо про нього або нічого не говорять, або показують похід у іншому світлі, або, врешті решт, приписують його скандинавам, натомість відкидаючи русичів. Доходить до того, що приписують напад на Цареград скандинавам, які нібито нападали через Егейське море! Примітивність такої версії, на жаль, видно неозброєним оком.
    15. Кирило знаходить у Корсуні Псалтир та Євангеліє, написані «руськи письмени» (861 р.).
      Факти про існування русі до Олега, які ми тут наводимо, підкріплюються ще тим, що мають свідчення не тільки впливовості Русі та її політичної зрілості, але і про те, що Русь того часу піднялася до високого рівня культури: вона вже мала свою писемність (до Кирила).
      Рухаючись з хазарською місією, св. Кирило приїхав до Корсуня (Херсонеса) наприкінці 860 року. Тут він зустрівся з якимось русином, котрий мав Псалтир та Євангеліє, що були написані «руськими письмени». В «Житіє» Кирила йдеться: «… и дошел до Хорсуня… обрете же ту Євангелие и Псалтирь, роуськыми письмены писано, и человека оброть, глаголюща тою беседою, и, побеседовав с ним, и силу речи приемь, своей беседе прикладая различии гласна и согласна  и к Богу молитву творя, вскоре начать чести и сказати, и мнози ся ему дивляху…»
      Таким чином, Костянтин Філософ (св. Кирило) ще до своєї подорожі до Моравії у 863 році спіткався з питанням, яке він вирішуватиме за два роки – питання слов’янської писемності. Але це питання вже було вирішеним до нього невідомим русином, котрий навіть мав дві солідні церковні книжки, написані РУськими письмеНИ (руни).
      На жаль, деякі наші, з дозволу сказати, вчені навіть доводили, що у «Житії» пропущено першу літеру «п» і мало писатися «пруські письмени»! Жах перед думкою, що русичі у древності були письменними, доводив людей до повного отупіння. 
      Очевидно, що русин у Херсонесі не був першим та єдиним винахідником руської абетки: і до нього, і у інших місцях подібне вже мало місце. Історичних натяків стосовно цього є дуже багато. Не всі джерела було знищено просуванням християнства на Русь. Важливим є той факт, що до 860 року культура русичів була такою високою, що існували книжки, написані власною абеткою. У світлі цих фактів дикими є думки, що сама Русь з’явилася тільки у 860 році.
    16. Поява Аскольда у Києві (близько 872 року).   
      Особу Аскольда, його появу у Києві та дату цієї події точно не установлено. Ким був Аскольд, ми не знаємо. Літопис говорить, що він не був з роду-племені Рюрика. Який зв'язок був між Аскольдом та Діром ми також не знаємо. Чи був він дійсно русичем, останнім з покоління Кия, також невідомо. Ми тільки знаємо, що у відповідності з деякими джерелами, включаючи і Велесову книгу, Аскольд був у Києві зайдою. Натомість його ім’я - Аскольд (Ас Коляда) говорить про його північно-русинське походження.
      Коли точно Аскольд з’явився у Києві жоден літопис не дає нам інформації. Натомість якщо він дійсно з’явився з Новгороду, що є досить вірогідним з огляду на його ім’я, то час його появи встановити досить легко – як відомо, Рюрик з’явився у Києві тільки у 870 році, відповідно Аскольд міг бути у свиті Рюрика, але, не знайшовши там бажаних умов, як говорить літопис, відпросився у Рюрика та направився до Цареграду у пошуках щастя. Натомість обставини склалися так, що він зупинився та осів у Києві.
      Прийнявши цей найвірогідніший варіант, варто пам’ятати, що на той час Аскольд вже мав дорослого сина.
    17.  Смерть Аскольдового сина Вадима Хороброго.   
      Никонівський літопис під 6372 роком говорить нам: «Убиен бысть от болгар Осколдов сын. Того же лета оскорбившася Новгородци, глаголющее, яка «быти нам рабом, и много зла всячески пострадати от Рюрика и рода его». Того же лета уби Рюрик Вадима храброго и иных многих изби новгородцев, советников его».
      Автентичність цього запису є безсумнівною. Никонівський літопис хоча і є досить пізнім твором, має достатню повноту та відображення хронології, ніж інші списки. У інших списках вже немає деяких подробиць, нецікавих для літописця-киянина. А Никонівський літопис, котрий писався для патріарха, такі подробиці містить. Для нас вони є надзвичайно цінними, адже часто змушують переглядати навіть крупні питання. 
      Повідомлення про смерть Аскольдового сина є досить важливим: немає сумніву, що Аскольдів син був убитим у війні з болгарами (вірогідно, волзькими). Це означає, що його синові було близько 20 років, відповідно і Аскольдові було не менше 40 років. А війна з болгарами (волгарями) показує досить широку Аскольдову військову діяльність.
      У тому самому літописові під роком 6373 знаходимо: «Того ж лета воеваша Оскольд и Дир полочан и много зла сотвориша» У цьому формулюванні відчувається досить неприязне ставлення літописця до Аскольда, видно що його симпатії були на стороні полочан, можливо, що Аскольд для них був чужим.
      За рік (875 р.н.л.) у літописові міститься інформація про повернення Аскольда з невдалого походу на греків і додано: «Того же лета избиша множество печенег Оскольд и Дир». 
      З наданої нам Никонівським літописом інформації легко зробити висновок, що розмах Аскольдових військових операцій був досить великим: від Полоцька до Цареграда і на схід від Волги. Таким чином маємо зовсім іншу картину, ніж ту, яку нам малює «Повість врем’яних літ»: Аскольд та Дір – це не два пересічних боярина, що відпросилися до Цареграду і дорогою побачили Київ – «городок мал», а правителі сильної держави, котрі осмілилися підняти руку на Візантію. Літописець дарма (чи так було виправлено) зображує Київську державу чимось маленьким, провінційним, – розмах військових операцій рішуче говорить проти цього.
      У 872 році у Новгороді мали місце великі події: Рюрик убив новгородського вожака, навіть мабуть князя, Вадима Хороброго і багатьох інших, котрі його підтримали. У способі князювання Рюриковичів свободолюбиві новгородці побачили для себе рабство.
      Варто додати, що у Воскресенському та інших літописах говориться, що Аскольд та Дір перед походом на Цареград воювали з древлянами та уличами. Цей факт ще більше розширює розмах Аскольдових походів та змушує згадати Фотієві слова, що Русь підсилилася за рахунок свої сусідів.
    18.  Невдалий Аскольдів похід на Цареград (874 р.).
      Про цей похід нам відомо досить мало. Грецькі джерела про нього не говорять, адже він практично не торкнувся Візантії, буря порозкидала човни русичів ще по дорозі. У Никонівському літописові дається: «В лєто 6375 возвратишася Осколд и дир. От Царьграда в мале дружине, и бысть в Киеве глад великий. Того же лета избиша множество печенег Осколд и Дир. Того же лєта избежаша от Рюрика из Новгорода в Киев много новгороцкых мужей».
      Татищев, котрий використовував невідомі нам літописи, після слів «множество печенег» додає «ходи же и на кривичи и тех победи». Стосовно втікацтва новгородців до Києва, він пише «Славяне бежали от Рюрика, из Новгорода в Киев, зане убил Вадима Храброго, князя славенского, иже не хотеша яко рабы быти варягом».
      У цих коротких історичних рядках ми знаходимо багато важливих подробиць:
      1. У 875 році Аскольд і Дір вже воювали з печенігами, з котрими надалі Володимир Великий вів відчайдушну боротьбу. Таким чином, думка деяких «науковців», що печеніги з’являються на Русі пізніше, цим елементарно відкидається; печеніги зустрічаються вже на перших сторінках історії Русі.
      2. Новгородці тікали від Рюрика до Києва, відповідно, Київ був незалежним від Новгороду і таким  чином політичні втікачі могли знаходити там притулок. Вартий уваги і сам факт, що вже на перших сторінках руської історії ми стикаємося з «політичним притулком», що є беззаперечним свідоцтвом існування держави, внутрішньої політичної боротьби та політичної еміграції.
      3.  Рюрик прийшов до влади не так легко, як більшість до цього думала: по-перше, він не одразу осів у Новгороді, а спочатку три роки був у Ладозі і тільки на четвертий перейшов до Новгороду; по-друге, цей перехід був пов'язаний з боротьбою – у самому Новгороді на той час був свій князь Вадим, котрий чинив такий опір, що Рюрик мав убити його та його помічників. «Рюриковичі» воцарялися у деяких частинах «Славонії» навіть силою. І це очевидно.
      4.  Новгородці, котрі з древніх часів звикли до вічової демократії, вбачали у Рюрикові системі правління, котрий приніс сюди деспотію Заходу, для себе рабство і тому багато хто втік до демократичного Києва.
        З Родової книги українця.

Востаннє редагувалося AnatoliyCo (20 Jan 2012 20:01:19)

А яке за вашою(а не так званих науковців - «істориків») "правдивою" версією
є походження Угорщини, її мови, яка - http://www.orange-books.net/blog/ugro-finskie-yazyki/ :
Языки финно-угорской группы имеют много общего с тюркскими языками. Это касается, прежде всего, структуры языка и словообразования. И в тюркских языках, и в угро-финских нет предлогов, но есть частицы, которые их заменяют и пишутся они в конце слова.

А, коли ми вже в цій темі дойдемо до "Русі-Орди"?
(цікаво буде поспілкуватись про держзамовлення для напьорсточників - НХроніків..)

Востаннє редагувалося Упертюх (24 Jan 2012 17:34:59)

ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКЕ ІГО – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
      Що ми знаємо про Татаро-монгольське іго з офіційної російської-радянської історії?
      Русь Х – ХІІ століття. На величезних просторах від Карпат до Дінця формується могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об’єднуючись, перетворювалися в горнилі власної творчості. Ця держава мала щільні зв’язки з Заходом, входила в життя Західної Європи як рівноправний її член, як її частина. Це була Русь, – майбутня Україна.
      Феномен надзвичайного злету культури Русі пояснюють її щільними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами центральної та Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був досить значним, але не вирішальним. Щоб зерна інших культур могли дати рясні сходи у новому середовищі, вони мали лягти в добре підготовлений ґрунт «східних слов’ян», який увібрав місцеві багатовікові традиції, збагачені культурами сусідніх народів.
      Але кочівники зі сходу затримували цей розвиток.
      Після половців з’явилися нові косоокі загарбники, які спустошували наші краї, взагалі затримували розвиток державності в Україні.
      Видатний історик Росії кінця ХІХ століття В. Ключевський говорив: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не …сумішка старослов’янської та фінської мови, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
      А далі, зомбуючи, нам розповідають що у 1237 році князь Батий, онук Чингізхана, син Тушихана, удільний хан кипчаківський, покоривши булгар і пограбувавши найпотужніше тоді в Росії велике князівство Володимирське з навколишніми князівствами, повернув свої військо на Південну Росію, де 6 грудня 1240 року підкорив першопрестольний Київ. У 1242 році на Волзі Батий заснував свою державу – Золоту Орду. Таким чином на Русь було надіте монгольське ярмо і наш край, спалений та спустошений, увійшов до складу Золотої Орди. Монголо-татарська навала частину місцевого населення знищила, а частину відтиснула на північ. Міста і села були пограбовані та зруйновані. Вся місцевість разом з суміжними степовими просторами аж до ХVІ ст. являла собою «дике поле» що перетворилося у пасовиська для табунів. За європейськими мірками тут життя не було… Такою, коротко, є офіційна історія Монголо-татарської навали на Русь.
      І що ми бачимо? Міти, міти і тільки міти…
      Міт перший: Татаро-монголи…
      Цікаво, що у загально прийнятому ужитку в історії як науці використовується термін «монголо-татари», хоча у дійсності таких не було. Отих «монголо-татар» придумав у 1825 році вчитель Наумов, який потім став видатним російським істориком. Але у т.зв. історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без літери «н»).
      Російські, а за ними радянські гореісторики говорять про вторгнення 300 тисяч добре озброєних монгольських кіннотників на територію Русі з території величезної імперії Чингізхана, котра була створена монголами після їхнього завоювання Китаю, всієї Середньої Азії, Ірану та Кавказу.
      На щастя, ця передісторія вступає у протиріччя не тільки зі здоровим глуздом, але й законами Природи.
      По-перше, кочівники, що мешкають у сухих степах, просто фізично не мають можливості до концентрації. Адже вся система кочового господарства – це, насамперед, розосередження по території. Будь-яка велика та довготривала концентрація кочівників на певній території одразу призведе до дефіциту корму та води для коней. Цей факт, на жаль, ігнорували російські та радянські історики. Отже, величезна армія монголів, навіть якби й зібралася, одразу б розбіглася у пошуках води і трави для коней. А ця армія мала б ще довго простояти на одному місці, адже її мали згуртувати, призначити командирів, домовитися про взаємозв’язки між підрозділами тощо.
      Здоровий глузд та елементарна логіка говорить нам про те, що монголи зібрати таку армію фізично не могли.   
      По-друге, виникає запитання: А звідки у середньовічній Монголії такий призовний контингент? Так, дійсно, демографічна структура патріархального кочового суспільства відрізняється багатодітністю. За такої ситуації, щоб виставити хоча б 100 тисяч здорових кіннотників призовного віку, треба мати населення країни щонайменше у півмільйона. Сучасна Монголія має населення близько одного мільйона. З того часу населення більшості країн збільшилося у десятки разів. Якщо Монголія не є чудесним винятком, то за часів Чингізхана країна мала населення щонайбільше 100 тисяч людей. Тобто, легенду навіть про 100 тисяч кіннотників треба забути як неприродну. Вже не кажучи про сучасне на той час озброєння цих мітичних кіннотників, якого тоді у слаборозвинутій країні просто не могло бути.
      Натомість допустимо невірогідне і банда монголів кількістю у 300 тисяч шабель завоювала півсвіту. І як співають батири Чингізхана у мітичній фентезі В.Яна: «Піски сорока пустель за нами кров’ю боягузів обагрені». І ось скарби половини світу зібрані до казни завойовника. Десятки тисяч рабів розбудовують міста і палаци завойовника, територія імперії пронизана мережею гарних, побудованих тими ж рабами, доріг.
      Ну й де це все, дозвольте запитати?
      Дороги та акведуки Римської імперії ми можемо бачити навіть сьогодні. Сліди більш скромних скарбів також. Про палаци, цирки та храми – немає про що говорити. А від імперії Чингізхана всього цього не залишилося. Жодного сліду. Не залишилося, бо за логікою речей від мітичних імперій залишаються хіба-що міти.
      Стосовно татар, то тут справа є хитро заплутаною. Назву «татари» Європа знала ще до Батиєвого нашестя. Крім того, казанські татари на той час називали себе «булгарами». Російський історик Андрій Лизлов («Скіфська історія» М. Наука, 1990.) ще у ХVІІ ст.  стверджував, що татари та мешканці казанського ханства не є однаковим етносом. Адже велика історія волзьких булгар була забута саме в результаті набігів татар. І сьогодні булгари (казанські та астраханські татари) мають докорінно різні мови з кримчаками. Натомість А. Лизлов у своїй книзі надає великий перелік «татар» від кримських до …білгородських, тобто всі тюркські народи Російської імперії називалися «татарами».   
      Таким чином, давно пора відкинути брехню на цивілізований та трудолюбивий, європейський булгарський народ, котрий за підлою підступністю російських істориків, охрестили збірним ім’ям «татари».
      Міт другий: Святий Олександр Невський – «собіратєль землі русской».
      Російською історією Олександр Невський подається великим полководцем, який брав участь у Невській битві зі шведами 1240 року і з лицарями Тевтонського ордену на Чудському озері 1242 року. Цікавим є той факт, що «герой» народився напередодні цих дат. І про це у своїх щоденниках написала Катерина ІІ: «Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому у 1237 році було не більше 5-6 років». Між іншим, битва Невського зі шведами є збіркою алогічних, брехливих байок. А щодо битви з Тевтонськими лицарями, то історія нам говорить, що у 1242 році Тевтонський орден ще не був поєднаним з Лівонським і його лицарів у Лівонії на кордоні з Руссю бути не могло. Таким чином – версія «захист від тевтонської агресії» є також брехливою байкою, не кажучи вже про вік «героя».
      Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він породнився з ним у 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу та допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році у аманати (заручники) – там Олександр пробув до 1252 року. То ж в Золотій Орді Олександр вважався за Чингізида, тобто за свого, рідного.
      У 1252 році Олександр став «Великим князем Володимирським» ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжий стіл. У 1257 році він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. У 1259 році те саме він разом з татарами зробив у Псковській та Новгородській землях. Саме цими діями Олександр заслужив у російських державників титул «собіратєль». Цей татарський подушний перепис прив’язав населення щодо стягнення податків спочатку до татарських ханів, а згодом – до московських князів.
      Виникає запитання: А чим тоді Олександр заслужив, щоб століття поспіль церква назвала його святим?
      Олександр стає відомим перш за все тим, що зумів закріпити наслідки підкорення Русі Батиєм. Він зробив усе, щоб ці зміни стали незворотними. Історія говорить нам про двох таких осіб – Олександра Невського та Івана Калиту. Знаковим є той факт, що ці дві фігури прославляються також і московською церквою.
      І це є закономірним, адже захопити владу набагато легше, ніж її утримувати. Але це стосується не тільки захоплення влади, а й встановлення нової політичної моделі взагалі. Саме тому заслуги Невського та Калити із закріплення іга, з точки зору адептів цього іга, є вагомішими заслуг самого Батия.
      Істотним моментом цього закріплення режиму іга та зламу опору було знамените «неврюєве нашестя», в процесі якого якийсь Олекса Неврюй (так називають його історичні джерела, що надають імена татарських завойовників), між іншим, християнин, але «татарський царевич», а у дійсності Олександр Невський, розгромив антиординське повстання брата Андрія, зятя лідера антиординського опору у масштабах всієї Русі князя Данила Галицького. 
      Міт третій: Куликовська битва поклала край татаро-монгольському ігові.
      Класична російська історіографія щодо битви на Куликовому полі має традиційне пояснення: «злий ординець» Мамай підступно наважився якщо не винищити Русь у пень, то принаймні «винищити віру християнську» та замінити її магометанською. Відповідно, Дмитрій Донський виглядає захисником Вітчизни та християнства (крєстьянства), а причини, що спонукали його стати на битву проти Мамая, є винятково світлими та шляхетними.
      От що та ж російська історіографія каже про Мамаєве військо: татарське військо складалося з черкасів, себто українських козаків; половців та печенігів, себто слов’ян- мешканців південноукраїнських степів; ясів та аланів, себто північнокавказьких мешканців; «фрягів» - генуезьких найманців, а точніше південноукраїнських греків-еллінів.  Дотично згадуються також якісь «бесермени». Отже, клеймо «злих татаровєй» повішене на русинів-українців та мешканців півдня України та півночі Кавказу.
      Читачеві варто нагадати що для українця означає образ козака Мамая. Як пише енциклопедія «Українська міфологія» (В. Войтович. Львів, Либідь, 2002, с.233), «Козак Мамай – легендарний герой-захисник. Дослідники вважають, що це половецько-татарське ім’я походить від ідолів на вершинах курганів, яких в давнину називали мамаями. Козак Мамай – своєрідне втілення українського характеру (і це з половецько-татарським ім’ям – пр.авт.), образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу. Протягом століть, од нападників всяких одбиваючись, плекав він одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома риштувати, мурувати, будувати. Козак Мамай – мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом чернець, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, - справжній народний герой, котрого споконвіку знають між людьми на Вкраїні».
      Але, придивившись уважніше, ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного козака. Адже Мамай на всіх картинах сидить у незвичній, як  для українця, позі і ніби знаходиться в стані медитації. Його очі нібито розфокусовані і дивляться вдалечінь. Таке враження, що перед нами знаходиться тільки тіло, анатомічна оболонка, а Дух злетів до Вирію. Можливо, у такий спосіб Мамай живиться космічною енергією або завдяки медитації поєднується з божественною мудрістю. В руках у нього бандура чи домра, які ще більше посилюють враження, що перед нами поет і пісняр, філософ і мудрець, маг і чарівник. Його обличчя сповнене неземними спокоєм і добротою, натхненням і любов'ю.
      Щодо його імені, то ім’я Мамай, як пише у книжці Сергій Коваль (Сини Ра з берегів ДніпРа, Львів, Панорама, 2005, с.40) – «…є чоловічим віддзеркаленням мами, матері, берегині; воїн, батько роду, що має все для роду, народу потрібне. І не одного тисячоліття традиція мала стояти за цим терміном, аби й чоловічі камінні подобизни пращурів, що по курганах наших степових з мечами, ритонами стояли, теж в народі Мамаями іменувалися. Авжеж. В оселях синів Ра (расинів) козаки Мамаї мальовані, на просторах рідної землі – вирізьблені з каменю!»
      Мамай - це ідеальний образ, що дає мітологічне вирішення проблеми України, показує шлях, яким треба прямувати, - шлях синтезу і універсалізму, шлях національного осягнення Єдності. 
      Російські «науковці» ім’я козака Мамая виводять від полководця Золотої Орди Мамая, котрий начебто зазнав поразки на Куликовому полі в «Мамаєвому побоїщі» 1380 року від Дмитрія Донського, що його «Задонщина» іменує «Заліською ордою» і чиї втрати оцінює у 273 тисячі полеглими. Дивна історична перемога, після якої москвини ще до початку ХVIII ст. продовжували платити данину Орді.
      Насправді володаря Золотої Орди Мамая «переміг» хан Тохтамиш не на Куликовому полі, бо там досі не було знайдено жодного артефакту, а у Москві на Кулічках. Та й чи переміг? Цій непересічній, з погляду російських історіографів, події, іноземні джерела не приділили жодного слова. Жодного.
      Щодо Дмитрієвого війська, то російська історіографія говорить, що на допомогу до нього не прийшов ніхто, за винятком того факту, що у війську Дмитрія є… розбійники. «Сказание о Мамаєвом побоище» говорить: «… якийсь чоловік, на ім’я Фома Коцибій, розбійник, поставлений був в охорону великим князем на річці…». Таким чином бачимо, що князі з Дмитрієм не пішли, а розбійники пішли. Цікавий та багатомовний факт. Натомість самого Мамая супроводжують князі та бояри…
      Дуже загадковою також виглядає поведінка самого Дмитрія на Кулічковому полі – він переодягається у одяг простого воїна, себто переховується. З історії відомо, що керманичі війська змінюють свій стрій на одяг рядового солдата винятково з метою сховатися від помсти переможця.   
      І нарешті, ось що говориться у «Сказанії…» про Мамая: «Безбожний цар Мамай, побачивши свою поразку, став закликати своїх богів – Перуна і Салавата, й Раклія, й Хорса, й свого великого покровителя Магомета». Отакої… Мамай закликає богів дохристиянського Православ’я – Перуна, Славу, Ра, Хорса. Щодо Магомета, що очевидно, то це вже пізній допис. 
      Отже, з огляду на той факт, що російська історіографія говорить про те, що Мамай наважився «винищити віру християнську», а «Сказаніє…» надає факт заклику Мамаєм богів дохристиянського Православ’я, висновок може бути тільки один – на Кулічковому полі під Москвою мала місце релігійна війна, тобто агресивне просування юдо-християнської віри на територію відичної Руси-України. Знаючи те, що юдо-християнство в Україну було вкочене тільки після так званого об’єднання України з московією, себто наприкінці ХVІІ ст., висновок щодо переможця Кулічкової битви може бути один – перемогло українське військо, себто військо Мамая.
      Міт четвертий: Росія є спадкоємцем Русі.
      Росія – штучна назва, котра була нав’язана ортодоксальним (юдо-християнським) візантійським духовенством замість органічної національної назви Русь. І це не просто зміна назви – це зміна самої суті країни, її душі.
      Адже Русь зі столицею в Києві відрізнялася від Росії як небо і земля…   
      Русь до татарської навали мала одне з найм’якіших законодавств. «Руська Правда» Ярослава Мудрого була найгуманнішим кодексом у світі. Можна сумніватися в автентичності «Руської Правди», як й інших літописних джерел, але факти говорять самі за себе. Публічні, а тим більше масові катування з’явилися саме у Росії. На Русі їх просто не було (військові ексцеси на полі бою до розрахунку не беруться).
      На Русі було міське самоврядування більш розвинуте ніж у Європі. Вічові дзвони були у кожному великому руському-українському місті. Але у Росії вічові дзвони згодом були знищені, а будь-яке самоврядування задушене.
      На Русі були розповсюджені Відичні духовні знання, котрі не забороняли будь-яке релігійне сповідування, і ці знання ще довгий час зберігалися у тих частинах Русі, котрі не потрапили під владу Росії-Орди – у землях Великого князівства Литвинського, Руського та Жемайтського. У Росії цієї свободи не було, там панувала візантійська ортодоксія.
      Русь була частиною Європи, частиною невід’ємною та органічною. Більш того, саме на Русі зародилися ті цивілізаційні тенденції, котрі потім стали базовими для сучасної європейської цивілізації. Натомість Росія стала вічним ворогом та опонентом Європи, а у цивілізаційному плані – країною з постійними циклами «доганяючої» модернізації. Росія стала духовною спадкоємницею здохлої без слави Візантійської імперії. За посередництвом Росії старезні антицивілізаційні імперські традиції намагаються знову прийти у світ за кожної цивілізаційної кризи світового масштабу.
      Русь мала династичні, шлюбні звязки саме з Європою. Варто згадати найвідоміші факти, наприклад, дружину Ярослава Мудрого – шведську принцесу Інгігерду. У Європі було за честь мати за дружину дочку руських князів. Найвідомішими прикладами є Анна Ярославна – королева Франції, дружина Анрі І, Євпраксія – дружина німецького імператора Генріха ІV тощо. Такий стан не міг бути випадковим. Русь була частиною Європи, а руська-українська знать була частиною загальноєвропейської знаті.
      Росія-Орда перестала бути частиною Європи і кількість шлюбів представників російської знаті та знаті європейської докорінно скоротилася.
      Після мітичного Батиєвого нашестя а згодом і дійсного варварського спалення Києва у 1482 року та знищення частини України, коли Європейську Русь було убито, на її місці почала свою розбудову Візантійська Росія, котра не може вважатися спадкоємицею Русі. Адже не може убивця вважатися законним спадкоємцем пограбованого та убитого…

AnatoliyCo  Дуже цікаво замість опису вищих матерій наведена правдоподібна інформація. Дякую!

Арій - це не народ, а звання від ар'я -просвітлений. Кожен народ, якщо стоїть на етнічній основі, прив'язаний саме до певної території, патерн організуючих умов є автохтонним, ключовим, підходящим саме на цій землі. Арії по Шилову жили і у нас, і в Ірані, і в Індії. Робіть висновки.

Востаннє редагувалося Дід Артім (30 Jan 2012 22:13:23)

Часто ґоворять про Гітлера, що він 'спаскудив' гарну ідею. Чи так є? Ті ж японці в 2-гу світову, що творили з китайцями. І вважали, що так правильно. Це називається, прийшли 'з топірцями благородні до неблагородних'. Чужої землі шукаючи, свою занепастив, кажуть таке.

Востаннє редагувалося Дід Артім (30 Jan 2012 23:13:39)

ВІДИЧНІ ПЛЕМЕНА.
      У «Велесовій книзі» - Руських Відах, подається цілком новий, відмінний від усталеного, космогонічний погляд на етнічну історію слов’ян (цитується за перекладом Б.І.Яценка, Київ, Велес, 2004):
      Д6а. «Наші жерці про Віду турбуватися закликають, а вкрали її від нас! І ми нині так, як без бороди, і боїмося, що так і залишимося невігласами до кінця, не знаючи звідки ми».
      Віди – найдревніші у світі пам’ятки літератури, що вміщують у собі основні концепції орійської думки. У них у мітологічній та релігійній формах сконцентровано всі існуючі на той час знання, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.
      Віди складаються з семи основних збірок.
1.    Риквіда (повна назва Риктавіда) – збірник релігійних гімнів мітологічного та
космологічного змісту, тобто проречена віда.
2.    Самавіда – зібрання наспівів, пісень, що реінтерпретують тексти Риквіди для
їх використання в ритуально-обрядовій діяльності.
3.    Атгарвавіда – зібрання текстів магічних заклять та формул.
4.    Яджурвіда (Яюрвіда) – про відновні процеси здорового людського роду
(акушерство).
5.    Данурвіда – навчає військовій справі та охороні рідного краю від чужинців.
6.    Чапавіда – викладається наука про майстерне виготовлення священної зброї,
надаються правила догляди за зброєю та різноманітні замовляння для точного враження нею.
7.    Брахмавіда –надаються заповітні основи пізнання духовного світу, його побудови
та розвитку розумово-енергетичного складу світової свідомості загалом і духовної сили кожної людини. 
      До Від також належать тексти, які їх тлумачать, наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідовність пожертви, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина Від – Упанішади, в яких, власне, й містяться засадничі ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями. До таких ідей належали орійські вчення про карму (кострубу), реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана та брахмана тощо. До орійських Від сьогодні також ставлять і такі епічні твори, як Рамаяна та Магабхарата.   
      Велесову книгу сьогодні також ставлять в один ряд з відичними творами.
      Д7є. «І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці».
      За Відами, коровою Замунь називають нашу планету, тобто Землю. Самоназва народу котрий мешкав у доісторичні часи на теренах України, була «сколоти». Скіфами нас називали греки, натомість звук «ф» був непритаманним руській-українській мові. Слово «скіфи», чи «скуфи» грецькою писалося як «скити», «скути». За Українським Звичаєм, що дійшов до нас за переказом Косуха О., Вільний спосіб життя, На правах рукопису, Київ, 2005, наша країна мала назву Скупа Українська. Отже греки, чуючи слово «скупа» записували його за своєю транслітерацією і називали нас «скупами», «скутами», «скитами» не розуміючи що це слово означає. А вже російські переписувачі історії трансформували грецьке слово у таке, яке дійшло до нас – скіфи. Щодо слова «кравенці», то наші науковці нічого, крім означення цього слова як «коровичі» (адже ми народилися від корови Замунь) не вбачають. Шкода, але у цьому слові неозброєним оком вбачається значення «кровники». Тобто, з Велесової книги, дошки 7є читається наступне:
      «Дажбог нас народив на планеті Земля і були ми єдинокровними і об’єднаними: анти, руси, боруси і сурожці».
      Знаючи, що за орійською відо-вістичною духовною парадигмою Дажбог є  Господарем Пантеону Астрального світу, а астральний світ – це світ емоцій; знаючи, що емоції є тим програмуючим елементом сутності, котрий карбується у ДНК людини і творить її тіло, стає зрозумілою зазначена теза з ВК.
      Д9а. «У той час був Богумир, муж Слави, і мав трьох дочок і двох синів. Ті бо водили худобу до степів і там жили в  травах; батькові підкорялися і боялися, богів слухалися, і так розуму набирались. І тут мати їхня, яку звали Славуна, дбала про їхні потреби. І сказав якось Богумир:«Се ми зробімо і мушу дочок своїх віддати і внучат доглядати». Так сказав і повози запряг і поїхав куди очі дивляться. І приїхав до дуба, що стояв у полі, і залишився на ніч біля вогнища свого. І побачив увечері мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали ті: «Здоров будь! І що шукаєш?» Одповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що самі в поході, щоб знайти жінок. Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли, і славні були. Од них походять деревляни, кривичі і поляни. Бо перша дочка Богумирова мала ім’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумирові мали імена Сіва і молодий Рус. Звідси походять сіверяни і руси. Три ж мужі були три вісники про ранок, полудень і вечір. Утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому, коли худобу водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за тисячу триста років до Германаріха…» 
      Віди нашими пращурами передавалися із вуст до вуст, а коли стало можливим їх записати, то записувалися волхвами, для кращого розуміння простого люду, так званою «езоповою» мовою. Велесова книга не є винятком  такого письма, варто тільки правильно його розуміти. Таким чином, на дошці 9а ВК закарбовано інформацію про божественне походження трьох племен (деревляни, кривичі та поляни) та двох духовних парадигм (шиваїзму та православ’я).
      За орійською відо-вістичною духовною парадигмою, богиня Слава втілювала у собі Світ Богів (див. А. Кондратьєв, Відо-Вістичне Православ’я Русі-України, Русь, К. 2003 ). Щодо імені Богумир, то воно означає божественний світ, тобто Всесвіт. Імена трьох дочок (Древа, Скрива і Полева) є іменами трьох, божественного походження, племен, а імена двох синів (Сіва і Рус) – це імена двох найпотужніших у світі духовних течій – Шиваїзм та дохристиянського Православ’я, яке, перебріхуючи, згодом стали називати язичництвом. Як відомо, Шиваїзм за свого Господаря (Господа) має Шиву (Сіву, як його й досі називають у Індії), а Відо-вістичне Православ’я за Господа Першого Пантеону РА (Один, Еден). Натомість люди, що вклоняються Шиві називаються «шайви», а сповідальниками Ра є «русини» (расени), тобто сини Господа Ра.
      Д7в, «Тут Русь зібрала свої сили і розбили гунів, утворивши  Край Антів, а скуф Києву».
      У Велесовій книзі посилання на мітичних гунів відсутнє. На жаль, більшість перекладачів ВК не бачать, або не хочуть бачити, що у Ю.Миролюбова, першого перекладача ВК, замість слова «гуни» написано «єгоуншти», тобто єговісти. На цьому також наголошує і В. Данилов, автор серії книг «Арийская империя, гибель и возрождение». Як говорять Віди, у епоху, що зветься Калі-Юга (почалася 18 лютого 3102 року до н.л.), на Землю приходить Господь Шива (Сіва) у личині диявола і зветься він Сіва-от, тобто це і є біблійний Сава-от. Символом Шиви є лінгам (чоловічий статевий орган), котрий древнєюдейською називається «єгова». Натомість Ягве (церква дуже часто плутає ці два імені), перекладається як «вічно юний». Отже, наші пращури послідовників релігії Єгови (юдеїв) називали єгоуншти, тобто єговісти. Таким чином, дощечку 7в треба читати: «Тут Русь зібрала свої сили і розбила єговістів (юдеїв), утворивши Країну Антів – Скупу Київську». 
      Орійський епос, що зберігся у Індії, також знає чимало літописних племен. Як пише Сергій Наливайко у книзі «Етнічна історія давньої України», «Магабхарата» подає романтично-драматичну оповідь про царя Яяті і п’ятьох його синів – Яду, Турвашу, Друх’ю, Ану, та Пуру – царів-епонімів п’яти однойменних племен. Причому якщо Яду і Турвашу були синами Яяті від законної дружини-брахманки, то Ану, Друх’ю і Пуру – від його таємної дружини-кшатрійки. Коли таємниця розкрилася, тесть-жрець прокляв молодого ще царя на довічну старість. Той слізно благав синів узяти його старість, а йому віддати свою молодість, але тільки Пуру – наймолодший з його синів, зважив на батькове прохання. Тож саме він, усупереч звичаю, став царем і родоначальником царської династії.
      Для нас цей міт цікавий тим, що назви п’яти відичних племен – яду, турвашу, ану друх’ю і пуру  – перегукуються з назвами слов’янських племен, котрі ще у літописні часи компактно мешкали поруч. Так, якщо ядави відповідають балтійським ятвягам, то з ними сусідили туровці, що співвідносяться з відичними турвашу. Причому як індійські (орійські) ядави мають іще дві назви – сатвати і данави, так і ятвяги мають дві інші назви – судовити та дайнови. Ще одне відичне плем’я, друх’ю, співвідноситься зі слов’янськими дреговичами, дрегвою. Прикметно те, як саме Яяті прокляв Друх’ю, коли той відмовив батькові в його проханні: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, а сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком». Ці слова дивовижно точно характеризують місцевість, на якій літописи згадують дреговичів. Що ж до назви ану, то її певно, можна зближувати з етнонімом анти.
      Орійський епос знає і народ пуру, певно двійника літописних полян. У індійському міті Пуру протиставлений чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, став царем, хоч ним, за давньою традицією мав стати найстарший брат. Подібне протиставлення бачимо і в руському літописі: на противагу дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна і лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бісівських ігрищах» тощо. Плем’я пуру як найбільш чеснотливе й праведне знає ще «Риквіда». Похід до Індії Олександра Македонського у IV ст.. до н.л. застає цей народ у Пенджабі, де він зі своїм ватажком Пором (Пор – грецька передача імені Пуру) вчинив завойовнику відчайдушний опір, але зазнав поразки. Та Олександр, вражений мужністю Пора, нібито дарував йому життя і навіть залишив йому його царство.     
      Варто зауважити, що наявність у руських літописах та відичних творах однакових чи близьких назв племен не говорить про їх подвійність, а тільки засвідчує, що орійці у давнину принесли Віди до Індії, і робили вони це з однією метою, зберегти Віди для нащадків. Адже епоха Калі-Юга, це не тільки поява деструктивних релігій та падіння моралі, але й епоха занепаду істинних знань. І саме про збереження істинних знань піклувалися наші пращури.

Дякую, AnatoliyCo за переклад(на українську) Асова, ще й працю Тараненка не забули 
Доречі, як він там зараз почувається ? Бо конкуренти не сплять - http://kazachiy-krug.ru/stati/bolnye-lj … rzhava-rus    .

По ВК.

AnatoliyCo, а приблизно коли це("похід"-"прихід", який багато крові коштував) сталося ? Звідки - маршрут- Куди ?
Я так розумію це все сталося за одне (людське)життя(Ор-отця) - вийшов з ____ і  він же(а не якась його "наступна інкарнація") ж і прийшов в ______ .

P.S. Що до фальсіфікації історії гарно написано, але не забуваймо -  хто голосніше за всіх кричить "тримай вора". 

Востаннє редагувалося Упертюх (01 Feb 2012 15:05:49)

Є викладені доволі суперечливі підтеми (гуни, прийняття християнства, іго), але мені подобається в авторі те, що він акцентує увагу на героїзації українського народу, можливо на дещо сфальшованих гіпотезах, але не гарантовано, що інформація від інших авторів є правдивою. Меркель та Путін, Гітлер та Сталін коректували та коректують історію не тільки своїх країн. 
Щоб виховати в суспільстві "психологію переможця", потрібно знайти показові приклади сьогодення або історії. Для цього більшість народів або коректують історію у необхідному руслі або знаходять авторитетів сьогодення…
Україна або українці в очах міжнародної громади із історичної точки зору розглядаються як совети, російська імперія, рус, раша, іноді ідентифікуються як окремий від Росії народ або як окрема держава, тому можна зрозуміти, чому автор наводить дещо незвичні історичні факти.
Принаймні в Україні або серед українців можна знайти авторитетів спорту, культури, мистецтва, науки, бізнесу, -- які можуть стати взірцем для більшості населення України, що призведе до створення загальнонаціональної ідеї та ідеології, патріотизму і врешті решт переросте в психологію переможця.

Козак із Праги дуже сильна і харизматична особистіть.
Його ідеали вічні і невмирущі.
Слава патріотам України і нині і завжди і на віки віків
сила ніції, ми, до незвіданих висот, а отже - патріотизм, процвітання в ім"я ДЕРЖАВИ, жертва!

Операція "Крихітка Цахес NOVA.UA"

"В чому правда брат?" - це риторичне питання, чи мені треба відповідати?)
"Яка правдива історія?" - я схиляюся до думки, що минуле, що для нас є Історією, реально існувало, і притому в єдиному виді, а не у вигляді парарельних світів, де варіацій історії - безліч. Тому, як мені вбачається, єдина існувавша історія і є тією правдивою.
А якщо ви питаєте, де знайти правдиву Історію... То це вже високе питання Істинності, це робота для відповідних людей... Археологів чи екстрасенсів - не знаю. Єдине в чому я впевнений: майже завжди промовчати краще, ніж ляпнути щось навгад.

ХРИЩЕННЯ РУСІ – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
      Руський літопис змальовує хрищення 988 року як наслідок свідомого вибору віри київським князем Володимиром Святославичем як і його одруження на візантійській принцесі Анні, сестрі візантійського імператора Василія ІІ (976-1025 рр). Найбільш докладну інформацію стосовно хрищення Володимира та обставини, що передували цій події, наводить сирійський історик Яхія Антіохійський (ХІ ст.). За ним, Василій ІІ мав просити допомоги у правителя Русі й віддати свою сестру за нього в обмін на військову підтримку: шеститисячний руський загін справді врятував візантійську (Македонську) династію від узурпатора Варди Фоки у битві під Константинополем 989 року. Як не затягував той шлюб імператор, він таки відбувся – подіяли і погрози Володимира зі щойно захопленого русичами Херсонеса. Але щоб отримати в дружини сестру імператора, Володимир мав охриститися, адже християнські канони не дозволяли принцесі виходити заміж за іновірця.
      Численні «гріхи» Володимира – братовбивство, багатоженство, п’янство – літопис ставить до язичницького періоду його життя, тоді як головними рисами Володимира-християнина постають щедрі пожертви та доброчинність. І хоча німецький хроніст Титмар Мерзебурський (ХІ ст.) свідчить, що Володимир насправді мало змінився після хрищення, з літопису він постає ревним християнином.
      Щодо прийняття християнства державою Русь, візантійські джерела говорять, що наслідком походу 860 р., окрім іншого, стало хрищення кагана русів. Константинопольський патріарх Фотій у своєму «Окружному посланні» так описує цю подію: «Не тільки цей народ (болгари) навернулися на християнство, а й народ, про який багато й часто говорять, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи й через те надто запишавшись, вони підійняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську і безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча незадовго перед тим грабували нас і виявляли нестримну зухвалість. І в них запалала така жадоба віри й ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Цікавий той факт, що візантійські автори не надають імені цього руського князя, хоча літописець та сучасні історики пов’язують цей похід з Аскольдом. Прикметно, що й Велесова книга відзначає християнство Аскольда, а літопис дотично підтверджує це вказівкою, що на його могилі у Києві стояла церква Никола.     
      Щодо Діра, то жодних натяків на його християнство немає. Та й візантійські джерела інформують нас про одного, а не двох князів.
      Факт «Аскольдового» хрищення, що овочевидно, є не дуже популярним у історичній та релігійній літературі, звиклій пов’язувати хрищення Русі з князем Володимиром: «Я, князь великий Василій, що йменується Володимир, син Святослава, онук Ігоря і блаженної Ольги, прийняв святе хрищення від грецьких царів Костянтина й Василія, і Фотія патріарха, і взяв першого митрополита Михаїла на Київ і всю Русь, і христив усю землю Руську».  Це літописне свідчення про Володимирове хрищення привертає увагу вже тим, що разом з Володимиром літопис називає патріарха Фотія та митрополита Михаїла, які аж ніяк не моли бути сучасниками Володимира, бо жили століттям раніше. Постає цілком природне запитання: як ім’я Володимира могло потрапити у тексти про Фотія і Михаїла? Відповідь може бути тільки одна – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ. І ця фальсифікація знову ж таки пов’язана з російськими (німецькими) істориками Міллером, Байєром та Шльотцером.
      Щодо відсутності самої події хрищення Русі говорить нам також історичний епос «Слово о полку Ігоревім», який, за свідченням істориків, було написано геніальним киянином-русином близько 1198 року, тобто за 210 років після так званого хрищення Русі. «Слово», як відомо, відображає події 1185 року, коли князь Чернігівський Ігор вийшов на прю з половцями і програв її. Цікавим є той факт, що геніальний літописець не знає про хрищення Русі, котре нібито мало місце близько 210 років тому, не згадує й імені Ісуса Христа, а говорить про дохристиянських богів Хорса, Велеса, Желю, Стрибога тощо.
      Знаменним є і той факт, що коли у 1888 році, на т.з. 900-ліття Володимирового хрищення, дослідники спробували з’ясувати, як його відобразили іноземні джерела, результат виявився несподіваним. Серед великої кількості європейських, арабських та візантійських джерел ЖОДНЕ (!) й словом не прохопилося про хрищення Русі наприкінці Х ст.. Непересічної, здавалося б, події тогочасний світ не зафіксував.
      Варто також звернути увагу на хронологію подій, пов’язаних з князем Володимиром, так званим христителем Русі. Як доносять до нас літописи, після вбивства древлянами князя Ігоря, убита горем княгиня Ольга робить дочку древлянського князя Мала своєю ключницею, а його сина зближує з щойно народженим її сином Святославом у літо 6453 від С.М.З.Х. (945 р). І навіть коли цей факт мав місце за декілька років після вбивства князя Ігоря, і навіть після того, як княгиня Ольга кинула до темниці древлянського князя Мала, його діти, син та дочка, вже були не у малих роках, якщо Добриня вже був у тому віці, що став воєводою. Не кажучи вже про те, що Малка ну ніяк не могла народити сина Володимира від Святослава, адже вона вже була дівчиною, коли він (Святослав) щойно народився! Таким чином, нібито незаконнонароджений син Святослава від Малки, древлянської княжни, Володимир, котрий народився у літо 6471 від С.М.З.Х. (963 р), убивши своїх старших братів Ярополка та Олега після загибелі Святослава, став Київським князем у сімнадцять років!
      Але от що дивно в цій історії, це те, що коли народився незаконний молодший син Святослава Володимир, самому Святославові було тільки вісімнадцять років, а це означає, що він його запліднив у сімнадцять і на той час він вже мав двоє старших синів Ярополка та Олега! Ярополк народився у літо 6463 від С.М.З.Х. (967 р), коли Святославу було тільки десять років, тобто запліднив він свого старшенького ще у дев’ять рочків! Виходить так, що князь Святослав у дев’ять рочків вже був одруженим та ще й статевоспроможним. Абсурд, панове! 
      А ще абсурднішою має місце ситуація, якщо взяти до уваги той факт, що нібито князь Святослав, відправившись у літо 6475 від С.М.З.Х. (967 р) до своєї нової столиці у болгарських землях – Преславця готуватися до подальшої війни з Ромеєю (Візантією), посадив княжити у Києві свого старшого сина Ярополка, котрому на той час було всього дванадцять років, а він вже був одруженим і мав власних дітей, так само, як й іншого сина Святослава – Олега було ним поставлено на престол у древлянському князівстві, а незаконнонародженого Володимира, на прохання його дядька Добрині, було поставлено правити у Новгороді. А було Володимирові на той час аж ЧОТИРИ рочки і він також був одруженим та ще й мав багато наложниць. Ну як тут не бути гордим за наших пращурів, котрі були такими статевопотужними вже у дитинстві. Адже Володимир, за сучасною версією подій, сівши на престол у Новгороді у віці чотирьох рочків за короткий термін свого княжіння довів кількість наложниць до тисячі та ще й почав різати своїх супротивників власноруч та за допомогою своїх дружинників. І все це мало місце, коли Володимирові Красне Сонечко, було всього чотири рочки! То може, число його наложниць досягло тисячі ну, хоча б тоді, коли йому було років вісім – дев’ять?!  Ну треба ж було дочекатися хоча б такого віку, коли за біологічними показниками його статевий орган почав би мати хоча б якусь ерекцію! Повна маячня, панове!!! 
      Отакі у нас були христителі… І це могло б бути смішно, якби це була б така собі казочка. Але ж ні – цю, з дозволу сказати, історію, викладають в українській школі; цю історію доносить нам християнська церква… Що тут скажеш…
      Натомість деякі джерела, опираючись на цю «історію» доносять до нас інформацію, що силоміць запроваджуючи християнство на Русі, Володимир та його поплічники знищили близько дев’яти мільйонів русинів. Як ми вже з’ясували, на Володимира Красне Сонечко такий тягар було навішено несправедливо. Не могла дитина такого вчинити, просто не могла.  Але дев’ятимільйонне знищення Україна-Русь таки пережила, і пережила вона цей геноцид у 1482\3 р.р. під час Хрестового походу московії разом з кримською ордою проти України-Руси. 
      Задокументована історія говорить, що у 1482 року за намовлянням московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглі Гирей, спаливши Київ, а далі і практично всю Україну (тоді в Україні-Русі мала місце епідемія легеневих хвороб через дуже холодну попередню зиму), викрав у Софії Київській духовні символи України та вручив їх князеві Москви. Ці символи – золота чаша та дискос (таця) – і сьогодні знаходяться у московських запасниках. Тобто, духовними (релігійними) символами України були не юдейські – біблія (Тора), скинія (ковчег заповіту), семисвічник (менора), а відичні – золоті чаша та дискос. Цей факт, перш за все, говорить про докорінну відміну релігійних парадигм, котрі сповідувалися в Україні та московії.
      Справжнє, «тихе» хрищення України-Руси мало місце після так званого Богданового об’єднання  України з Московією 1654 року. Напередодні цього об’єднання московський патріарх Никон провів свою релігійну реформу (1652/3 рр), перш за все змінивши назву московської релігії – Правовір’я  (ортодокс) на дохристиянську українську – Православ’я. Саме це і ввело в оману довірливих українців, котрі сприймали об’єднання з московією, як поєднання двох православних народів. Історія доносить до нас такий факт – в Україні на час до об’єднання з московією був найвищий рівень освіченості у Європі – близько 80% українців уміли читати і писати. Французький письменник Дюма (син), подорожуючи по Україні, ставив акцент на тому, що в Україні навіть кухарка вміє читати. Але за 50 років після так званого об’єднання (за два покоління) рівень освіченості в Україні вже складає 20%! Отже, московитами, котрі ревно виконували настанови своїх релігійних отців, було різко знижено рівень освіченості в Україні. Таким чином, користуючись різким падіння знань українців, в т.ч. і про власну відичну духовну парадигму, в Україну було притягнуте християнство грецького штибу, що вже декілька століть культивувалося в Московії та прилеглих до неї земель ще з часів існування Хозарського каганату.  Не секретом є той факт, що християнська церква сповідувала принцип, що керувати натовпом невігласів набагато легше ніж освіченим народом. Казки про те, що монастирі були у «темні століття» світочем знань, придумані самою Церквою. Духовенство не стільки розповсюджувало знання, скільки стерегло їх. Практично всі церковники, котрі залишили свій слід у науці, стояли в опозиції до Ватикану та Константинополя і зазнавали гонінь. Невігластво більшої частини християнського духовенства на той час досягало таких рівнів, що священик, котрий міг правильно прочитати слово «вірую», вважався високоосвіченим.