Трипільська культура (Сторінка 5 з 5)

Не всі семіти сповідували юдаїзм/сіонізм.
Та й взагалі, в  Палестині було багато держав і багато народів. Весь час туди приходили люди. Європеоїди, семіти.. завойовували, змішувалися. З інших місцин приходили. Знову завойовували. Знову змішувалися. А не так, як нам зараз кажуть, мовляв, самі семіти-юдеї. Все, що юдеї зараз мають, хоч і перекручене, пішло від нас колись. Так що, ще питання, чий той шекель був. Власне, юдеїв, чи тих же самарян-гагілеян, чи ще когось.
Хто конкретно був Симон Макабейський? Яку кров мав, яку свідомість? Питань купа.
По ходу, юдеї зберігли частину тої науки. Я не кажу про перекручення та про те, як вони її розуміють.
Цілком можливо, що хтось з них таки докопувався до суті.
Чи можемо ми це використати зараз і чи потрібно?..

Востаннє редагувалося Arias (10 Oct 2009 21:44:19)

Це ти про СОВІСТЬ?
Про цих великих всезнаючих равинів - хто раніше втірав(а в середні віки й ...) про пласку Землю, про створення людини(також і жінки) і т.п.(я не Твен , пишу погано) ? Чи це така "хитрість"(одна з 613) ?

http://www.infox.ru/science/past/2009/0 … nili.phtml

не про совість. Вони зробили абстрактну версію, якшо можна так сказати, того давнього знання, яким володіли орії.

http://www.galicia-trono.narod.ru/gallart/tkachuk.html

Трипільський орнамент та змінені стани свідомості

.............
Таким чином, орнамент відігравав дві ролі: зображував "вхід" в змінені стани свідомості, в інший світ, а в звичайному стані свідомості слугував меті створення порядку і гармонії в зовнішньому світі і психічному стані суспільства, яке його зображувало і сприймало.

Візіонерський досвід і розвиток суспільства

Археологічні дослідження трипільсько-кукутенських поселень показують дуже цікаву картину: декілька посудин з "ликами" істот інших світів і велика кількісгь посудин з хрестоподіними і свастикоподібними орнаментами знейдені в кожній будівлі. Не знайдено жодних слідів монументальних споруд - яскравих формальних ознак наявності храмової або палацової архітектури. Всі споруди цього часу подібні одна на одну.

Яскрава піктографія використовувалася і складалася в кожному будинку. Використовуючи невелику кількість базових знаків, які передавалися від покоління до покоління, в кожному будинку малювали блоки цих знаків, яких не було у сусідів [39].

Усе це може свідчити про те, що жерців, як особливої страти суспільства тоді ще не існувало. Можливо, в ритуалах брала участь більша частина мешканців або кожний бажаючий. Однією із складових частин цих ритуалів могли бути подорожі по інших світах з якимись вельми важливими завданнями.

Спогади про такий соціальний і духовний стан зберігся в інших народів у міфах про близкість Небес і Землі, коли на Небеса могли потрапити всі бажаючі, а боги сходили на Землю і спілкувася зі всіма людьми. Якщо навіть існували люди більш досвідчені в подорожах по світах (на зразок шаманів), то вони матеріально не виділялися серед інших людей. Принаймні, цього не можливо побачити археологічно. Все це дуже нагадує елементи партнерського суспільства, описаного Ріаною Ейслер. Стосунки в такому суспільстві грунтуються на єдності, зв'язку, а не на рангуванні. При цій моделі суспільства з відмінностей поміж людей не породжується знищення, або перевага [40].

Можливо, не останню роль в підтриманні такого суспільства відігравав масовий досвід змінених станів свідомості. Як зазначає Теренс Маккена, вживання психотропних речовин послаблює вплив "его", пом'якшує бажання конкурувати, примушує засумніватися в автотитетах, підтверджує розуміння того, що соціальні цінності мають лише відносне значення [41].

Спорудження перших монументальних храмів свідчить про важливі зміни в суспільстві - відході від масових ритуалів з використанням рослин, які викликають візіонерський досвід і початку все більш езотеричних ритуалів. Зв'язок між Землею і Небом для більшості общинників перервався. Здатність подоружувати по світах зберегла лише невелика кількість людей. Вони поступово почали створювати інститут жерців, узурпували знання піктографії (а пізніше і фонемного письма). Тільки вони складали теології і космології, а також зберігали і передавали різні техніки зміни стану свідомості. Ці техніки вживалися вже тільки в закритих містеріях, або в подорожах окремих жерців, як це було у випадку з Кірдером (Картіром) і Арда-Віразом.

На зміну суспільству партнерства йшло суспільство, побудоване за моделлю володарювання, на якій грунтується сучасна цивілізація.

Енциклопедію по Трипільській культурі ще можна скачати тут - http://www.trypillia.com/index.php?opti … ;Itemid=17

Розділ 8. - "ОЗБРОЄННЯ І ВІЙСЬКОВА СПРАВА У ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ"
(не знаю, чи Дідова мобіла буде читати pdf)

Востаннє редагувалося Упертюх (06 Dec 2011 12:37:06)

Під час найбільшого зледеніння(Дніпровського, біля 200 тис.років тому) "язик" льодовика досяг тільки до Краматорська ( http://vytoky.nm.ru/Book/Uk/003.htm )

(так що версія з "принесенням" ..    )

P.S.Виправив зледеніння(Валдайського, біля 100 тис.років тому) на (Дніпровського, біля 200 тис.років тому)

Востаннє редагувалося Упертюх (07 Dec 2011 02:43:43)

Михайло Відейко ПРИГОДИ СВЯЩЕННОЇ АРАТТИ - http://www.lrc.org.ua/projects/etnogenez-ua9.html :

"В останнє десятиліття можна чимало прочитати про те, що трипільська археологічна культура в Україні - не що інше, як Священна Аратта легенд Стародавнього Шумеру. Що самі аратти - родом з України, вони винайшли писемність, колесо - словом, є батьками-засновниками світової цивілізації. Слово "Аратта" стало в Україні надзвичайно популярним.

Однак фахівці, що вивчають месопотамську археологію й стародавню історію, а також археологію України, щодо цього мають свою, окрему думку. Правду кажучи, іноземці, - британці, американці, німці, італійці й французи, не говорячи про вчених з Індії або Ірану, не читали праць про українську Аратту. Втім, так само, як багато українців ніколи не читали написаних ними праць по археології Месопотамії або Індії. А для того, аби розібратися з "проблемою Аратти", варто дізнатися якомога більше про усе, що з нею пов’язане, потрібно набагато більше інформації, аніж подається популяризаторами "української Аратти".

У цій статті зроблена спроба розповісти про те, що знають і що думають про загадкову країну Аратту вчені з різних країн, що думають і пишуть про Аратту в Україні. Пройшло десять років з тих пір, як мені вперше довелося взятися за пошук відомостей про Аратту. Інформацію вдалося знайти не тільки в бібліотеках, але й в інтернеті – властиво, там її зараз набагато більше (Деякі попередні публікації автора на цю тему: Відейко М.Ю. В пошуках держави Аратти // Археологiя, 1995, N 2. – С.104–118; Відейко М.Ю. Археологія в Інтернеті.–К.2001.– С.118–123; Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.2003.– С.147–150.). Результатами цих розвідок, а також спостереженнями над побутуванням міфу про Аратту в Україні я в черговий раз хочу поділитися з тими, кого цікавлять древня історія й археологія.

Варто сказати, що відомостей про Аратту нині опубліковано чимало. Я маю на увазі в першу чергу серйозні наукові праці, а не доробки Ю.А. Шилова та його послідовників. І якщо у тиші бібліотек добути інформацію, що нас цікавить, непросто, то інтернет відкриває для цього приголомшливі можливості, а за наявності певних пізнань в іноземних мовах і наполегливості можна зібрати чимало корисної інформації. Ця стаття - спроба представити таку інформацію читачам, а також досвід зіставлення даних з різних джерел.

1. ПРО ЩО РОЗПОВІЛИ ШУМЕРСЬКІ ПОЕМИ

Після прочитання клинописних табличок, знайдених серед руїн міст древньої Месопотамії, світ довідався не тільки про богів, царів і героїв, але й про чимало забутих, невідомих країн і міст (рис.1). Забутих настільки, що проблемою стало визначити їхнє місцезнаходження.

Серед цих примар месопотамського минулого однією із найзагадковіших і відомих є місто-держава Аратта. Значення її у давній історії Месопотамії помітне навіть порівнянно з такими легендарними (і досить добре дослідженими археологами) містами Шумеру, як Урук, Ур й Ереду. Кілька генерацій правителів Великого Шумеру вели війни й торгували з Араттою. У цих війнах переміг Шумер, Аратта була забута.

Але все могло повернутися інакше. У кровопролитних боях і дипломатичних змаганнях цілком могли перемогти правителі могутньої Аратти. І тоді на тисячоліття були б забуті й закинуті Урук, Ур й Ереду. Не були б написані поеми про створення світу й пригоди могутнього героя Гільгамеша. Але головне, не утворилися б ті країни й держави, які відіграли свою роль у наступній долі Месопотамії. І хто знає, якою була б у цьому випадку не тільки історія стародавнього світу, але й історія світу сьогоднішнього. Не дивно, що про ці події були складені легенди, епічні поеми. До наших днів дійшли й були прочитані чотири з них (Лише одна з них перекладена російською мовою і опублікована у 1964 г. у "Вестнике древней истории" (ВДИ) - Канева И.Т. Шумерский героический эпос как исторический источник // ВДИ. 1964. - № 3., а решта три - в англійському перекладі доступні в інтернеті: http://www-etcsl.orient.ox.ac.uk/ . Там само можна здобути чимало відомостей про Аратту, які взяті переважно з самих поем).

Були перекладені через майже чотири тисячі років записи поем, складені приблизно за часів Саргона Великого, правителя Шумеру й Аккаду (XXIV ст. до н.е.). Створені ж самі епічні сказання були, на думку вчених, щонайменше років за 500-700, а то й за тисячу до того моменту, як переписувачі, що працювали при царській бібліотеці, нанесли клинописні знаки із давніми віршами на глиняні таблички.

У першій з поем оповідається про те, як благочестивий Енмеркар, правитель Урука вирішив якось прикрасити святилище богині Інанни. Для чого відправив гінця в далеку Аратту за золотом, сріблом, лазуритом і камінням для будівлі. У поемі описаний маршрут, за яким був відправлений гонець. Йому довелося подолати сім гірських хребтів і поклонитися країнам Елам й Аншан:

"На блискаючу гору нехай він здійметься,
із блискаючої гори нехай він спуститься,
Сузам і країні Аншан
Подібно до молодого співака нехай він вклониться
Через великі гори
У пилу до нього нехай рушить!"

Оскільки розташування Урука й згаданих країн стало відомо завдяки археологічним розкопкам і знайденим при цьому письмовим документам, нанести на карту першу частину маршрутуб а саме Урук-Сузи-Аншан не становить проблеми (рис.2). Є в поемі також опис вигляду міста Аратти:

"...Білі стіни Аратти стоять серед гір"

Дипломатична місія посланця Енмеркара вимагала не тільки багаторазової подорожі до Аратти й назад, вона призвела, якщо вірити поемі, до виникнення писемності:

"Для посла слова стали важкими, і після того, як він не зміг їх повторити,
Верховний жрець Кулаби до глини доторкнувся й слово у вигляді таблички встановив
До цього дня слова, поміщеного на глину, не було..."

Цього разу протистояння закінчилося обміном, який можна назвати взаємовигідним: із Шумеру до Аратти було відправлене зерно, а з гірської країни отримані, нарешті, золото, срібло й лазурит.

Однак ця історія отримала продовження. Поема за назвою "Енмеркар й Енсукушсірана" оповідає про новий виток напруженості між містами-державами. Цього разу у двобій вступили наймогутніші маги обох країн. Араттський чаклун був осоромлений месопотамською відьмою, яка врятувала Енмеркара, правителя Урука а заодно й рідний край від ворожої чорної магії.

Ще дві поеми присвячені більше пізнім подіям. Вони оповідають про те, як одного чудового дня могутній Енмеркар зібрав військо, щоб відправити її в похід проти "Аратти, гори священних божественних сил". Армія складалася з восьми загонів, на чолі яких стояли молоді військові вожді. Називається навіть чисельність окремих загонів - по 300-600 чоловік і загальне число воїнів, що перевищило декілька десятків тисяч. Навряд чи Урук у ті часи міг зібрати настільки численне військо, але якщо це так, то в поемі описана, мабуть, одна з найбільших воєнних операцій тої епохи. У поході брав участь спадкоємець Енмеркара - Лугальбанда, пригодам якого присвячена більша частина оповіді.

Армія виступила в похід, за шість днів вона підійшла до підніжжя гір і на сьомий вступила на гірські тропи. Війська дійшли до стін Аратти й закріпилися. З неприступних червоних стін міста, "подібно зливі", падали стріли, дротики й летіли камені. Довелося посилати за підмогою, причому не тільки у далекий Урук. Пророцтва говорили, що для успіху кампанії необхідна відправа певних обрядів на честь великих богів. Оскільки обидві поеми дійшли в уривках, то простежити подальший хід подій поки-що неможливо.

Зважаючи на все, Урук усе-таки не програв цю війну, оскільки спадкоємці Енмеркара правили вже не тільки Уруком, але й низкою сусідніх міст. А от Аратта зникає зі сторінок шумерської літератури. П'ятий цар першої династії Урука, Гільгамеш, чимало помандрував по Месопотамії та її околицях - то у пошуках деревини для будівництва храму, то у пошуках вічного життя. Він дістався до Лівану й побував навіть на Бахрейні, але, як не дивно, - Аратту він не відвідав.

2. ВІД БРАХМАНІВ ДО ГЕРОДОТА

Однак наш огляд згадок про Аратту був би неповний, якщо ми не скажемо, що пам'ять про цю "країну серед гір" збереглася також й у сказаннях стародавньої Індії. У сказаннях-брахманах (Дебипрасад Чаттопадхьяя. Локаята Даршана. История индийского материализма /перевод В. Липеровского. – М., 1961. - Глава 3., текст також доступний на сайті: http://www.psylib.ukrweb.net/books/chatt01/index.htm є згадки про міграції різних племен:

"..Амаавасу [союз племен] на Заході. Приналежні до неї люди це Гандхари, Парсу й Аратта..."

На Заході - тобто на захід від території Індії. Вчені вважають, що мова йде про прикордонні з Іраном та Афганістаном райони. Адже у цитованому вище переліку є "люди Парсу", тобто швидше за все перси. І якщо перерахування йде із Заходу на схід, то люди Аратти перебували ближче за все саме до території Індії.

До пізніших часів відносяться сказання, що локалізують Аратту у лісистій місцевості серед рік, що протікають на півночі Індії, у підніжжя Гімалаїв:

"Там, де простягнулися ліси дерев пилку й протікають п'ять рік - Шатадру, Віпаша, Іраваді, Чандрабхага й Вітаста, - а шоста ріка - це Інд, там, удалині від Гімалаїв, розташовані країни, відомі за назвою Аратта."

Саме ставлення брахманів до Аратти, а, головне, до самих араттів, не можна назвати дуже шанобливим. Її мешканці сприймаються, як іновірці (вахіки), ця країна взагалі виявляється не вартою відвідування віруючими людьми:

"Там немає чесноті й релігії. Ніхто не повинен іти туди."

"Ці області звуться Аратта. Люди, що живуть там, називаються вахіками... Боги ніколи не приймають дарунків від них".

І ще є цікаві подробиці з життя "вахіків", подробиці, що характеризують певні деталі їхнього побуту:

"Вахіки, не відчуваючи ніякого почуття відрази, з великим апетитом їдять із дерев'яних посудин і глиняних тарілок і посудин, облизаних собаками й забруднених товченим ячменем й іншим зерном. Вахіки п'ють молоко овець, верблюдиць й ослиць й їдять сир й інші продукти, приготовлені з молока цих тварин. Багато хто із цих занепалих людей народилися поза шлюбом. Вони вживають у їжу будь-яку їжу й будь-який вид молока. Варто уникати вахіків Аратти, які погрязли у своєму неуцтві".

Отже, для щирого брахмана мешканці Аратти - люди, які живуть у неуцтві та гріху, люди, від яких боги не приймають дарунків. З контексту інших висловлень можна зрозуміти також, що в араттів існував матріархат. Ми бачимо разючий контраст із ставленням шумерів до Аратти, як "країні чистих обрядів" і ставленням про неї брахманів Індії, як до країні нечестивців.

Можливо, саме проти жителів Аратти здійснив похід у 714 р. до н.е великий завойовник Стародавнього Сходу - Саргон II, правитель непереможної Ассирії. Він відправився в похід проти Руси, царя Урарту, повість про що була записана клинописом на глиняній табличці (дякуємо Енмеркару-винахіднику писемності!):

"Я переправився через Раппу й А-рат-та-а ріки, що витікають із водойм високо в горах,[немов це] ставки для зрошення. Я здійснив переправу навпроти Сурикаша, області маннеїв, що межують із землями Каралла й Аллабрія".

У підніжжя гори Уаш Саргон ІІ розгромив армію країни Урарту, імовірно, спадкоємиці колись "сонцеподібної Аратти". Його війська захопили міста цієї країни, серед них Таври (сучасний Тебріз).

Одне із найпізніших імовірних згадок про жителів країни Аратти дослідники можуть знайти в Геродота. Так "батько історії" йменував мешканців Персії – Artai. В одному грецькому периплі (навігаційному описі), складеному в епоху, що передувала походам Олександра Македонського, згадані якісь Arattii, які живуть на узбережжях Персії, - імовірно мова йде про одне й те саме населення (Derakhshani J. Aratti theory // http://en.wikipedia.org/wiki/Aratti_theory#column-one).

3. СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ СТОРІНОК ІЗ ІСТОРІЇ АРАТТИ

З усього вищенаведеного може бути складена наступна історична картина. Реальна Аратта знаходилася десь між Месопотамією й Індією. Її жителі (принаймні спочатку) - одновірці правителів Урука й Ереду, але аж ніяк не творців "Рігведи". Вони розводять худобу й вживають у їжу молочні продукти. Цікаво, що вчений брахман уже не згадує про наявність у цій країні вмілих ремісників, як це було за часів Енмеркара. Не згадує він і про міста. Виникає, природно, питання - чи та сама це Аратта й чи це ті самі аратти, - або ж мова йде про різні країни й народи..

Якщо Аратта в усіх вищенаведених свідченнях малася на увазі одна, то отримуємо наступну картину. Шумерські поеми описують ситуацію кінця IV - III тис. до н.е, а мудрування брахманів - відносяться до набагато пізнішого часу, а саме до кінця III, а швидше за все й до II тис. до н.е., напис Саргона - до VIII, Геродот і перипл - V-IV століття до н.е. Отже, цілком можна припустити, що перед нами не що інше, як драматична історія древньої держави та народу, який її населяв протягом майже двох з половиною тисяч років.

Аратта доби Шумеру (перша половина ІІІ тис. до н.е) - це місто-держава, багата країна хліборобів та вмілих майстрів-ремісників, розташована в горах. У Шумері й в Аратті однаково моляться пресвітлій Інанні. Аратта то торгує, то веде війну з Уруком. Але настає день, і численні армії Урука вдираються на землі Аратти, і розоряючи усе на своєму шляху, скоряють гірську країну. Аратта скорена, вона сплачує данину дорогоцінними металами й коштовним камінням.

Через майже тисячоліття, наприкінці III тис. до н.е в силу обставин жителі Аратти (швидше за все якась їхня частина) перетворюються на скотарів, поступово відкочовують на Схід, спочатку в напівпустельні степи Афганістану, а потім на північ Індостану, де їхня історія завершується в лісах Шестиріччя у підніжжі Гімалаїв - саме про цей край повідали брахмани.

Частина араттів, імовірно, залишається в горах на сході нинішнього Ірану, хтось живе на узбережжі (про них пишуть греки в периплах), інші відкочовують на захід Іранського плато (про них згадує Геродот) і навіть на заході забираються високо в гори, до озер Урмія й Севан. Отут до них дістається вже вояцтво доблесного Саргона II, яке знищує останні осколки Аратти.

4. У ПОШУКАХ АРАТТИ

Залишимо тепер у спокої Геродота та Саргона ІІ – на разі щодо реальності цих персонажів історики не сумніваються. Однак наскільки історичні персонажі шумерських поем і згадані в них міста й країни? Згадаємо, свого часу неймовірною здавалася сама думка про те, що Троянська війна - не лише гарний античний міф, але цілком реальна подія. Знадобилися спочатку тривалі зусилля Генріха Шлімана, а потім багатьох учених, щоб відкрити миру ту далеку епоху. Але герої Троянської війни війни взяли в облогу “міцностінне місто” якихось три тисячі років тому. Реалії, описані в шумерських поемах, старші за Трою, троянців й ахейських героїв на ще дві тисячі років Невже через п'ять тисячоліть усе ще можливо знайти хоч якісь достовірні сліди тих подій?

Виявляється, що шляхом зіставлення древніх джерел (причому не тільки клинописних, месопотамських, але й Біблії!), результатів археологічних розкопок, можна спробувати визначити ступінь правдоподібності й “прив'язати” до певного часу й простору подвиги древніх царів і героїв.

Хто такий, наприклад, могутній правитель Урука Енмеркар, переможець гордої Аратти? Згідно відбитих на глині древніми переписувачами царських списків, - син першого царя, котрий правив Уруком після Потопу. Енмеркар, великий маг і будівничий, безстрашний воїн, винахідник писемності, нарешті син бога Уту. Той, хто привів в Урук богиню Інанну з її гірських володінь...

Початок його правління датують нині близько 2850-2750 р. до н.е. До речі, якщо згадати, що саме Енмеркарові поема приписує винахід клинописної форми писемності, то таке датування виглядає цілком прийнятним. Найдавніші протописьмові документи у Месопотамії датуються нині близько 3400 р .до н.е, але це ще піктографічне письмо, а не клинопис. Ще один хронологічний орієнтир - правління Енмеркара після Потопу, що його деякі дослідники нині датують близько 3200 р. до н.е.

Висловлено цікаве припущення, що належить Д. Роллу, що легендарний Енмеркар був згаданий у Біблії, але там його ім'я звучить трохи інакше. Дійсно, саме ім'я володаря має кілька складових: Ен - Мер - Кар. Ен - титул правителя шумерської міста-держави, "кар" - "мисливець, звіролов". Отже, у перекладі все це звучить у такий спосіб: "Правитель (цар) - Мер - Звіролов" або "Енмер-мисливець", Оскільки у давнину записували лише приголосні звуки, то у древніх написах (не шумерських) залишилося б щось на кшталт "Н-м-р - мисливець". У Біблії ж якраз і згадується Німруд "сильний звіролов перед Господом, що жив після Потопу", він же, імовірно Н-м-р - звіролов. Це той самий правитель країни Шиннар (Шумер), котрий затіяв... будівництво Вавилонської вежі й спровокував тим самим описане в Біблії “вавилонське стовпотворіння”, що увійшло до прислів'я, і змішання мов!

До речі, Енмеркар якраз і будував храми на вершинах зіккуратів в Уруці та Ереду. Саме зіккурати і були прототипами Вавилонської вежі. А щоб гідно прикрасити храми на вершинах зіккуратів, Енмеркар і затіяв конфлікт із Араттою. У такий от спосіб легендарна гірська країна, імовірно, виявилася дотичною до біблійної історії, хоча на сторінках Книги безпосередньо й не згадана. Втім, це зовсім не дивно. Ті, хто записував Біблію, не застали ані Урука, ані Ереду, ані Аратти, хоча добре знали, що є таке велике місто - Вавилон.

Уже за часів "Великого Змія" могутнього Шумеру Гільгамеша, який правив після 2615 р. до н.е (можливо, з 2514 р., за Д.Роллом) Аратта, зважаючи на все, не становила інтересу як об'єкт для військових або торговельних (що за тих часів по суті те ж саме) експедицій. Можливо, вона упокорилася й сплачувала данину Уруку. Тоді є шанс, що колись будуть знайдені клинописні таблички зі списками присланих до храмів Урука або Ереду золота, срібла й лазуриту з Аратти. Колись багата країна була розорена доблесним воїнством Енмеркара й Лугальбанди. Адже війни на сході історії завжди велися на знищення. І не даремно, очевидно, у поемі про Гільгамеша сказано прямо, що лише зірки на небі відають шляхи в Аратту. Уже лише зірки, а не люди країни Шумер.

Було запропоновано кілька версій щодо того, де розташовувалася Аратта (рис.3). Можна зустріти локалізацію в районі озера Урмія, що розташоване у Північно-Західному Ірані. На користь цього начебто б свідчать як географічні (сім перевалів) , так і геологічні реалії: у горах там є срібло, золото. Правда, тут не добувають лазурит, але його, на думку авторів цієї гіпотези, цілком могли отримувати караванними шляхами з Афганістану. Там неподалік від джерел цієї сировини відомі міста, що процвітали вже на початку III тис. до н.е. Однак такій локалізації суперечать згадки про те, що в Аратту можна потрапити не тільки сухопутним, але й морським шляхом. До озера ж Урмія морем аж ніяк не потрапити.

До речі, італійські археологи вже давно запропонували ототожнювати Аратту з одним із міст на сході сучасного Ірану - величезним древнім городищем у Східному Ірані, Шахр-І-Сохте, що розташоване в низов'ях ріки Хільмунд. Більше 30 років тому з'явилося декілька серйохних наукових праць, автори яких, ґрунтуючись як на згаданих раніше шумерських текстах і деяких археологічних знахідках, Аратту помістили саме тут (Cohen S. Enmerkar and the Lord of Aratta. – Ph.D. diss. – University of Philadelfia, 1973; Majidzadeh Y. The land of Aratta// Journal of Near Eastern Studies, 1976. – Vol. 35. – P.105-113.) .

В давнину на сході іранського плато був квітучий оазис, а в горах Афганістану, далі на північ, видобували не тільки золото, срібло й свинець, але й лазурит. Саме ці "геологічні" міркування, описані в поемах гірські шляхи, а також наявність знайдених при розкопках месопотамських речей привели дослідників цього регіону до висновку про Шахр-І-Сохте, як Аратту.

Однак згадане городище, як виявилося, все-таки не було ні головним, ні єдиним центром регіону в давнину. Протягом останніх п’яти з'явилися найцікавіші археологічні знахідки, що підтверджують наявність у цьому районі сучасної Шумеру т.зв. "цивілізації Джірофт" (рис.1). Назву їй дало сучасне місто у іранській провінції Керман, на околицях якого знайдене городище, некрополі й сільські поселення (рис.1). Головний зіккурат Джирофта за своїми розмірами перевершував піраміду Хеопса. Усього відомо більше 700 пам'яток цієї цивілізації, розпочаті розкопки міст, похоронних пам'яток (Madjidzadeh Y. Jiroft: The Earliest Oriental Civilization. – Tehran, 2003). Уже знайдені зразки писемності, подібної еламській. Правда, прочитати ці таблички вчені поки що не можуть (Basselo G. P. The tablet from Konar Sandal //www.elamit.net/elam/jiroft.pdf. – P.1-7).

Але, головне, були виявлені й ідентифіковані з конкретними пам'ятниками старовини твори мистецтва, вирізані з каменю культові посудини й амулети, що підтверджують найвищу репутацію араттських ремісників, засвідчену древніми поемами. Вирізані з м'якого каменю вази "типу Керман", нелегально вивезені з Ірану, активно розпродавалися на аукціонах у Європі й за океаном. Товар був настільки ходовим, що з'явилася безліч майстерно виконаних підробок, виготовлених заповзятливими спадкоємцями цивілізації араттів – сучасними іранськими ремісниками (Muscarella O.W. Jiroft and “Jiroft-Aratta”. A Review Article of Yousef Madjidzadeh, Jiroft: The Earliest Oriental Civilization // Bulletin of Asia Institute. – August, 2005.- P.173-198. , текст доступен в интернете : http://www.bulletinasiainstitute.org/Mu … AI15.pdf). Тепер у конфіскованому на кордоні Ірану "антикваріаті" підробок "під Джирофт" часом вилучають набагато більше, аніж справжніх речей, а найвідоміші музеї, не говорячи про колекціонерів, мають головний біль - як з контрабандним антикваріатом, що раптом одержав "історичну прописку", так і підробками.

Слід зазначити також, що від Джирофта не так вже далеко до узбережжя, так що цілком реальним виглядає морський шлях уздовж узбережжя з Аратти в Шумер. Отже, аргументи іранського археолога Юсуфа Маджідзаде, який ототожнює цивілізацію Джирофт із Араттою, виглядають сьогодні доволі переконливими.

Врешті, варто зазначити, що число сучасних країн і народів, які вважають себе спадкоємцями Аратти в Азії чимале. Серед них - Вірменія, Азербайджан, Іран, де відкрита "цивілізація Джирофт", а також курди, які проживають на території сучасних Туреччини, Ірану й Іраку. Особливо відзначимо те, що мова у згаданих випадках іде тільки про офіційні версії історії згаданих держав і народів..."

"... Укріплення. Для трипільської культури етапів А-СІ відомо два типи укріплень – городища та поселення, укріплені «житловими стінами». Найдавнішим типом є городища, «житлові стіни» характерні для етапів ВІІ-СІІ. Відома значна кількість укріплених поселень, їх повний аналіз укріплень міг би скласти окреме дослідження. Нижче ми наведемо опис лише кількох пам'яток з різними типами фортифікацій, характерних для трипільської культури.

Городища. Найбільш повний перелік трипільських городищ можна знайти в праці В. О. Дергачова, де автор виділяє достовірно укріплені поселення, імовірно укріплені поселення, а також топоніми, пов'язані з укріпленими місцями. Цей реєстр охоплює всю територію поширення спільності Кукутень-Трипілля. Подану нижче таблицю складено на основі даних, зібраних В. О. Дергачовим1.
Як бачимо, загальна кількість достовірно укріплених поселень становить 90, а з урахуванням імовірно укріплених – 195, причому більшість з них прив'язана до відповідних топонімів. Поселення збудовані упродовж 2500 років існування трипільської культури, так що одночасно існувала відносно невелика кількість городищ. Одне з найвідоміших – городище Поливанів Яр, багатошарова пам'ятка трипільської культури (етапи ВІ, Grn – 5134: 5440±70 ВР; ВІ ВІІ, заліщицький варіант, 4400–4100 рр. до н.е.; СІІ, гординештського типу, 2900–2750 рр. до н.е.) біля с. Молодове Кельменецького р-ну Чернівецької обл. Городище займало мис, утворений яром Воловий Язик. Відкрите та досліджувалося експедицією під керівництвом Т. С. Пасcек (1949 51)2. Розміри пам'ятки 450X150 м. Укріплене двома ровами з напільного боку. Рови лійчастої в перерізі форми, розташовані паралельно на відстані кілька метрів один від одного.

Житлові стіни – тип оборонних споруд трипільської культури, характерний для поселень – протоміст кінця V–IV тис. до н.е3. Термін запропонований (1987) М. М. Шмаглієм та М. Ю. Відейком4.
Житлові стіни складалися з кількаповерхових житлово-господарських комплексів, які оточували територію поселення. На аерофотознімках поселень (Небелівка, Глибочок, Василькове, Косенівка та ін.) читаються як суцільні смуги, на планах, складених за допомогою археолого-магнітометричних досліджень (Тальянки, Ятранівка, Глибочок), видно залишки щільно прибудованих споруд. За даними розкопок, це були будівлі каркасно-стовпової конструкції з міжповерховими та горищними з дерева. Перекриття та стіни обмазували глиною з домішкою полови.
Центральна лінія фортифікацій поселення Майданецьке (по довгій осі близько 1 км) складалася з триповерхових будівель із горищем (житлові – другий та третій поверхи), друга (діаметр – до 1,2 км) – з двоповерхових споруд, по довгій осі орієнтованих до центру поселення. Будівлі були з'єднані переходами на рівні другого поверху. Вхід до споруд знаходився там само. Житлові стіни у центральній частині поселення були обернені вхідною частиною назовні. На відстані 5–7 м від них було споруджено глинобитну стіну заввишки понад 2 м. У другому еліпсі забудови (діаметр близько 1,2 км) житла обернені вхідними частинами до центру поселення. Центральну частину поселення від наступного еліпса будівель відділяла незабудована смуга шириною 75–100 м, яка могла бути вулицею, а в разі небезпеки – еспланадою цитаделі поселення.
Діаметр укріплень, які в плані мали вигляд еліпса (Володимирівка, Майданецьке, Глибочок), становить 900–1200 м, сягаючи навіть 3,5 км (Тальянки). Було знайдено також трикутні в плані укріплення (Ятранівка).
Пік будівництва штучних укріпленьгородищ – 40 пунктів – припадає на етап ВІ, з урахуванням імовірно укріплених – 32 поселення – загальне число захищених селищ сягає 72, тобто більше третини від загальної кількості. Наступний сплеск фортифікаційного будівництва припадає на етап СІІ, коли їх було зведено 28, імовірно укріплено ще 31, разом маємо 59. Складається враження, що саме ці два періоди слід вважати піком фортифікаційної діяльності трипільців. Однак це враження оманливе, бо не враховує появи на етапі ВІІ традиції спорудження «житлових стін», причому не лише на поселеннях-гігантах, але також у селищах середніх розмірів. У    даному    випадку,    що    більш імовірно, ми маємо справу з наслідками зміни військової тактики і стратегії, а не військово-політичної ситуації в цілому.

Системи озброєння культур доби енеоліту
…Комплекс військового озброєння (КВО) виникає на території України в енеоліті з поширенням культур Трипілля та Болград-Алдень. Він включає також удосконалені зразки зброї з мисливського комплексу (кинджали, сокири), які трансформуються відповідно до військових завдань і виготовляються з нового матеріалу – міді. Енеоліт – час появи на території України металевої зброї. Це сталося в першій половині V тис. до н.е.
Таким чином, ми бачимо, що в енеоліті на території України співіснують культури з мисливським комплексом озброєнь (ямково-гребінцевої кераміки, середньостогівська) та спеціалізованим КВО, в який інтегровано мисливський комплекс (інші культури). В межах груп учасники посідають різні позиції за ступенем комплексності та кількісної насиченості КВО. Можна виділити культури, які займають проміжний статус, долучивши до мисливської зброї окремі зразки спеціалізованої. Це дніпро-донецька спільність із знахідками булав. Що¬правда, можна вважати її проміжний статус проблематичним, оскільки булави в даному випадку мали скоріше статус знаків влади, ніж масової бойової зброї. Цікаво, що лише дві культури мають в енеоліті України булави: дніпро-донецька та трипільська. Можливо, традиція використання цього виробу в обох культурах має спільне походження.
Ми спостерігаємо цікаве явище швидкого розповсюдження окремих, найбільш   технологічних   і   вдалих зразків та елементів озброєння. Найпростіші вироби – невеликі трикутні вістря стріл з двобічною ретушшю – поширюються в усіх культурах цього часу. У Трипіллі та степовому енеоліті близько середини V тис. до н.е. стають популярними великі кременеві наконечники стріл та дротиків. Жодна із сусідніх культур не налагодила їх виробництва, очевидно, не володіючи відповідними технологіями та не маючи сировини. Вершиною енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші були виявлені і вироблялися носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською. Володіючи монополією на виробництво найсучасніших видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою.

ОЗБРОЄННЯ ПОЧАТКУ РАННЬОГО БРОНЗОВОГО ВІКУ (етап СІІ) …"