М. Костомаров писав: «З глибокої давнини слову... приписувалась всемогутність, і це вірування залишається в силі до цих часів. Існувала в уявленні таємнича наука, уміння поєднувати слова певним чином,
веВідомим для людської громади і відомим лише відунам і відьмам. Цапгі предки язичники, як і їх нехрещені потомки, вірили, що словом можна зцілити людину і нагнати на нього хворобу, врятувати від небезпеки і погубити. Слово могло повідомити воді, зіллю, різним 0редметам та речовинам лікувальну і нищівну силу чи збільшувати ту, яку знання знаходило вже в самій природі. Слово могло перетворити людину в тварину, в дерево, в камінь, і сам відаючий силу слова міг також перетворюватися за допомогою слова, міг літати в повітрі, не топитись у воді, не горіти у вогні, коротше кажучи — володіти і керувати усією вселенною». Із вірою у магічну дію слова пов´язувалось поширене повір´я про вроки — наслання немочі на людину словом чи словесною думкою.
Замовляння на зупинку кровотечі:
1) Калиновим мостом ішло три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати: одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров´яная. Водяною огонь заливати, кров´яною кров унімати;
2) Було собі красне море. їхав чоловік красним возом, красними волами, красні колеса, красне ярмо, красна війя, красні притики, красне море рубати, хрещеному, народженному, молитвенному Іванові кров замовляти;
замовляння зубного болю:
Місяцю-князю! Вас три у світі: Один на небі, другий на землі, третій в морі, камінь білий. Як вони всі не можуть докупи зійтися, так не можуть у мене, раба Божого Івана, зуби боліти! Нехай тобі золота корона, а мені щастя й здоров´я;
Закляття:
1) На коні їду, а гадюкою поганяю, усім, усім моїм неприятелям і супостатам роти затикаю. Гадючий хвіст, а жаб´яче черево, як приїду я між пани, то щоб стали вони, як сухе дерево.
2) Каменія вам на язик, каменія вам на язик, каменія вам на губи, зуби і уста, каменійте ви самі!
Цікавими є відомості М. Костомарова про найдавніші ворожіння, Що здійснювались при язичницьких храмах Дажбога — над вином, яке виливали у ріг, що знаходився в руці ідола; над білим конем, який, як вважалось, належав божеству, і на якому можна було їздити лише окремим жерцям за певних обставин. Ворожіння відбувалося в такий спосіб: у землю навхрест устромляли списи чи мечі, а кінь повинен був між ними (чи під ними) проходити або їх перестрибувати. При цьому вважалось поганим знаком, коли кінь спіткнувся, спостерігали також, яку ногу він піднімає першою. Були теж ритуали, пов´язані з киданням жереба. Зафіксовані ворожіння з допомогою ритуальних дощечок, по-різному пофарбованих з кожного боку (як правило, на біло та на чорно).
М. Костомаров звертав увагу на те, що в часи двовір´я язичницькі волхвування супроводжувались принесенням у жертву християн, використанням священних орлів чи інших птахів, які, як і коні, зберігались при капищах і використовувались лише в окремих випадках (зокрема, на війні.
Пізніше християнство пояснюватиме: «Замовляння — це магія, а магія — це звертання до темних сил, до «нечисті»67. Тому ці ритуали супроводжувались тривогою, жахом, цьому сприяло і своєрідне голосове оформлення. Вони могли виконуватись у формі нашіптувань, шептань, зі зміною голосу. Зокрема О. Знойко, описуючи археологічні розкопки капища Хвойки храму Дажбога, зазначає: «Каміння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи наскрізними отворами, очевидно, мало дивну властивість химерно змінювати звуки, то притишуючи їх, то посилюючи і змінюючи напрямок так, начебто вони «йшли з неба» — від богів». Цікавою з цього приводу є згадка І. Срезневського про виконання своєрідних архаїчних язичницьких творів «кощунів», які, за його словами, подібні до байок: «Инии гудуть, инии бають ему кощунать». «Гудіти» означало грати на музичних інструментах — сопілці, гуслах. Отже, цей жанр виконувався з музичним супроводом, а про їх язичницьке спрямування робимо висновок із слова «кощунствувати», що набуло виразно негативного значення. Хоча слово «кощуна» (яке етимологічно походить від «кощей» — її виконавець або об´єкт звертання, В. Балу-шок, вслід за І. Срезневським, пояснює слово «кощей» як «ініціант у лімінальній, порубіжній фазі ініціації») збереглося до 12 ст. у перекладній літературі (де воно вживалося замість грецького слова «міф»), характер виконання цих творів до кінця не з´ясовано. Можливо, вони виконувалися речитативом, подібно до дум.
Весняні ворожіння в основному були спрямовані на вибір судженого. Найпоширенішим з тих, що супроводжуються традиційними текстами — Вербовая дощечка (ритуал, що проводився на річці в умовному хисткому мості): По ній гречна панночка ходжала. Та й на свого милого чекала... Звідки буйний вітронько повіє, Звідти її миленький приїде...;
Востаннє редагувалося Дід Артім (16 Dec 2010 14:39:13)
А хай би їх усіх громи побили
