А найпотужніше цю гіпотезу доводять саме давні билини. Аналізуючи їх, ми отримуємо повну картину трансформації козацького стану протягом X століття. Так, в часи Святослава Завойовника (билинний Святогор) козацтво спрямовує свої сили зовні, підбиваючи держави і народи. Недаремно сам Святогор зізнається, що його через .велику силу богатирську" навіть Руська земля не може носити. Як це перегукується з літописним доріканням киян Святославові: „чужої землі шукаючи, свою занапастив". Від надлишку власної сили Святослав-Святогор гине. Його син Володимир, якого в билинах названо „Красним Сонечком", реорганізовує козацтво, створює з нього постійну прикордонну сторожу, організовує „застави богатирські", найвідомішу з яких очолює „старий козак", „отаман застави богатирської" Ілля Моровець.

Оскільки кордони у нас були не лише на сході, а й на заході, півночі та півдні, то й „застави богатирські" там також обов'язково мали бути. І тому серед билинних богатирів ми бачимо і волинян (Дюк Степанович), і галичан (Чурило Пленкович), і новгородців (Ставр Годинович). У билинах показано побут козаків, їхні звичаї, навіть бойові прийоми. Ось чому аж до останніх часів московські окупанти категорично забороняли видавати билини українською мовою (не видані вони і до сьогодні). Але це як відсутній фрагмент у мозаїці, без якого неможливо зрозуміти зміст картини. А московити постійно твердять, що билини є, мовляв, їхньою творчістю, оскільки збереглися саме на Півночі. Хоча добросовісні історики, наприклад, Є. Савельєв доводять, що Московщина билинних богатирів ніколи не знала, це творчість Подніпровської і Новгородської Русі. Найдовше вони збереглися саме на Новгородщині, оскільки на Подніпров'ї в часи боротьби з татарами з'явилися нові герої, нові думи, які й витіснили старі мотиви. А Новгородщина, де билини збереглися найбільше, з давніх часів була населена саме давньоруським, а не московським елементом, що блискуче довів славетний історик Н. Костомаров в своїй „Правде москвичам о Руси". Але ж і пісні Січових стрільців збереглися теж на еміграції в Німеччині, в Канаді, оскільки на території колишнього СРСР за виконання цих пісень розстрілювали. Але ж канадцям чи німцям ніколи і в голову не прийшло оголосити ці пісні канадською чи німецькою народною творчістю. А в билинах описуються Київ, Галич, оспівуються українські богатирі, українська природа, українські рослини і тварини, яких ті, хто співає билини на півночі, часто не можуть собі навіть уявити. Але московських ідеологів це не дуже хвилює: якщо вже вкрали в українців навіть давню назву Русь, то можна і народну творчість присвоїти і перейменувати, адже їх першоназва, як відомо, не „билини", а „старини". Що ж до лицарського стану, то у XVIII столітті московський сенат прийняв спеціальну заборону приймати козаків у дворянство, оголосивши, що „в Малой России нет дворян...", свідомо принизивши наших лицарів до рівня кріпаків.
http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/ … b/4-1-0-95

Маніфест Організації Українських Націоналістів (грудень 1940 р.)

Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів (квітень 1941 р.)

Рішення I Конференції ОУН (вересень 1941 р.)

II конференція ОУН(б) (квітень 1942р.)

III конференція ОУН(б) (лютий 1943 р.)

Постанови III Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів (серпень 1943 р.)
(Програмові постанови , Політичні постанови)

...

Про всяк випадок навожу увесь текст

Закатована пісня (Кобзарство)

(Історія знищення кобзарства мовою документів (скорочено))

"Ой скажи ж ти, вітре, де біліють кості
Довговусих, мудрих сивих співунів?
Бо не знає ненька Україна й досі,
Де лягли у землю двісті кобзарів"
( В.Рафальський. "Дума про кобзарів")
У всі часи кобзарів переслідували. На них полювала польська шляхта, над ними знущалася царська поліція… Але, незважаючи на все це, кобзарство жило в народі. І не просто жило – воно діяло! Скільки найкращих синів і дочок українського народу виховалося на кобзарських думах! Скількох кобзарська пісня підняла на боротьбу проти гнобителів!
Та ніколи кобзарство не переживало таких утисків і переслідувань, як за часів Сталіна. Все було спрямоване на викорчування кобзарства як явища. Звернімося до фактів. Федір Лавров у книзі «Кобзарі» (К., Мистецтво, 1980, стор. 42–45) наводить матеріали про те, що на початку нашого століття «…в самій тільки Київській губернії, за підрахунками статистичного комітету, було 239 кобзарів і лірників… лише в невеликих районах двох повітів Харьківському та Богодухівському… нараховувалось 28 кобзарів і 37 лірників. У Полтавській губернії зібрано відомості про 76 кобзарів, у Чернігівській – про 25». Якщо взяти до уваги те, що кожен кобзар мав по кілька учнів, то приходимо до висновку, що чисельність народних співців була досить-таки значною…
А коли в квітні 1939 року скликають так звану «Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України», на неї могли зібратися лише 30 народних співців. Постає закономірне запитання: невже кобзарство, яке віками переживало тяжку наругу і переслідування, зберігало свою чисельність навіть у часи найжахливішої русифікації і нищення українства російськими монархами, за порівняно короткий час Радянської влади так різко скоротилося?
Харківська молодіжна патріотична організація «Сокіл» поставило собі за мету дослідити цю страшну трагедію українського народу. Наведу деякі матеріали, насьогодні вже зібрані «Соколом».
Компанію переслідування кобзарів ми спостерігаємо вже в кінці 20-х років, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. У пресі того часу читаємо: «Можна сміливо стверджувати, що кобза вмерла разом зі своєю епохою, бо новий економічний і культурний етап вимагає нових пісень і нової музики». Або: «Якщо ми зараз пропагуємо не плуг, а трактор, не каганець, а електричку, то чи можливо одстоювати кобзу – цю музичну соху?!». Висновок з таких статей завжди один – «кобза надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури» і тому її треба відкинути як ворожий інструмент, а замість неї поставити … «кудесніцу-гармошку», яка може стати і до певної міри вже стала знаряддям музичного виховання мас…». Гоніння на бандуру, а значить і на тих, хто грав на ній не обмежуються пасквільними статтями у пресі. На практиці робиться все для того, щоб не допустити широкого використання кобзи-бандури. Починаючи з 1930 року «раптово» розпадаються «через відсутність тверезого керівництва» (як тоді писалося) численні кобзарські гуртки та сільські «капели бандуристів».
Але по-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викоренення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства починається з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, що відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі виступає з доповіддю А.Хвиля, котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими» тільки за те, що вони ніби орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманів» та «козацької романтики».
Розповідає австралійський бандурист Віктор Мішалов, що доклав багато зусиль до вивчення питання знищення українського кобзарства: «В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описані Гнатом Хоткевичем в його матеріалах про кобзарів та лірників…». У пресі цього часу якщо і з’являються матеріали про кобзарів, то тільки «викривальні». Наведемо приклади з найхарактерніших статей про кобзарство того часу: «Через абсолютну безконтрольність і злочинну байдужість організаторів… пропускається явно ворожий матеріал. Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох». Висновок статті – треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення «кобзарського націоналізму».
Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став «покритий мороком таємничності і моторошної легендарності» (К. Стефаник «Знищене кобзарство») так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. Звернемося до матеріалів. «В середині 30-х років Перший Всеукраїнський Конґрес лірників та бандуристів було проголошено. І всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати їхнє майбутнє. «Життя стало кращим, життя стало веселішим!» – говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конґрес із цілої України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми на конґресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті» («Заповіт: Спогади Шостаковича». Лондон. 1939 р., стор. 165).
«В 1935 році кобзарів знищили, а співців, що залишилися в живих, примусили співати Партії і Сталінові». (Леонід Плющ «Карнавал історії», Нью-Йорк, 1979, стор. 298).
Розповідає харківський кобзар А.Парфіненко: «По сталінському наказу забирали всіх… Були облави на базарах. Забрали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я. Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей – всі вони дуже добре співали. Жили вони в Амурі під Дніпропетровськом. Вночу їх забрали, навіть не сказали, що їм брати – чи харчі, чи якийсь одяг, повезли і погрузили в ешелон, де багато вже було нагружено кобзарів з інших міст України. Очевидячки, ішов цей ешелон із самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще дуже багато кобзарів. По деяких підрахунках, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, з Москви їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла, 150 кілометрів, як потім я взнав, було до найближчого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були… Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого. Міліція скинула їх на поле… З одного боку стали провідники, а з іншого міліція, так ніхто з них не зміг потрапити назад у потяг. Осталися вони, майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. З нею живим залишився її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба… Там вони добралися на Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби вони прийшли, то все одно їх би вбили».
Офіційно проведена перша республіканська нарада кобзарів та лірників у квітні 1939 року відбулася при участі лише 30 народних співців…

Ми не маємо права забувати про цю трагедію Українського народу, забуття про неї є тяжкою нашою провиною…

ЗМІСТ

Вступне слово     5

Частина перша

Москва боїться втратити Україну
Міжнародна ситуація і Україна    7
Боротьба проти українського націоналізму    10
Спротив і переслідування в підрадянській Україні    11
Пропагандивно-психологічний наступ Москви    19

Частина друга
Проникнення до Проводу ОУН
Аґент Москви Павло Судоплатов про проникнення до ПУН    24
Аґент Василь Хомяк     26
Аґент Кіндрат Полуведько    33
Аґент Судоплатов у станиці ОУН у Гельсінках    35
Судоплатов у Берліні    40
Гітлерівська партія і ОУН    43
Вигадки Судоплатова про Берлін     48
Судоплатов у Відні    50
Судоплатов у Парижі     53
Судоплатов знову в Берліні перед поворотом до СРСР    56
«Резюме » маршруту Судоплатова по Європі    58
Листи Судоплатова до Коновальця    60
Судоплатов нагороджений у Москві    65
Акція проти Коновальця    66
Другий приїзд Судоплатова    70
Третій приїзд Судоплатова    72

Частина третя
Вбивство Євгена Коновальця
Доручення Сталіна вбити Коновальця    74
Четвертий приїзд Судоплатова    76
Аґенти не лише вбивають    79
Тактика поглиблення непорозумінь і внутрішньої боротьби    83

Частина четверта
Вбивство Сеника і Сціборського та розкол    88
Свідчення Гайваса    89
Справа аґента «Українця»    91
Аґент Полуведько знову в ОУН-М    94
Полуведько, Сеник і Сціборський у Житомирі    95
Полуведько й ОУН-М у Харкові    98

Реакція ОУН-Бандери на вбивство в Житомирі      101
Краєвий Провід ОУН. Комунікат ч. 7     1 03
Коментар ОУН-М до комунікату ОУН-Б     103
Початок божевільного танцю    103
Початок божевільного танцю    104
Звернення А. Мельника    105
Проф. Ганс Кох інформує Абвер    107
Комунікат Крайового Проводу ОУН-М
на Захід по-Українських Землях (уривки)    108
Заклик Проводу ОУН-Мельника до націоналістів (уривки)    113
«Розгулявся чорний дух руїни» (уривки)    116
КГБ про долю Мицика і Куца    117
Ярослав Гайвас про долю Куца і Мицика     118

Частина п'ята
НІМЕЦЬКІ ДОКУМЕНТИ ПРО ВБИВСТВО В ЖИТОМИРІ
Донесення про події в СРСР № 79    119
Донесення про події в СРСР № 86    120
Третє поліційне знідомлення     122
Поліційне звідомлення про масові арешти членів ОУН-Бандери    124

Частина шоста
ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
ТА СТАНОВИЩЕ БЕРЛІНА І МОСКВИ
Німецькі документи свідчать    120
«Смерть   зрадникам України»    131
«Український Рух Опору»    141
Німецький документ про діяльність аґентів    145
Напрямок КГБістської пропаганди    149
Атака ОУН-М проти ОУН-Бандери (уривки)     1 50
ПУН твердить, що не було комунікату Проводу ОУН-Б    1 53
Ситуація в 1943 році - німецькі донесення    153
Війна двох імперіялізмів проти ОУН     156
Німецька листівка проти ОУН    156
Листівка газети «Радянська Україна»    157
Німецька листівка проти Бандери й українських націоналістів    158
Замість післямови    159

ВСТУПНЕ СЛОВО

Дослідження, яке пропонуємо, не має на меті утверджувати ту чи іншу ідеологію, а лише схопити і зафіксувати певні події минулого, які мали значний вплив на розвиток політичних співвідношень, зокрема серед української еміграції, та які можуть мати більший чи менший вплив і в сьогоденні, і в майбутності. Вплив цей, залежно від ситуації, може бути неґативним, або ж ні.
        Стародавня приповідка    говорить:    «Пізнайте   правду,   і   правда   визволить Вас!».   Цей   важливий   принцип  життя, практично біблійного характеру, ніколи не втрачає своєї актуальности. І це зрозуміло. Незнання правди веде до помилкового мислення, помилкових висновків, помилкових вирішень, помилкової діяльності. А в сумі це звичайно створює конфліктні ситуації - між особами, серед громад, в народі і серед народів.
Але коли мова про народи, то ні правда, ні питання взаємовідносин між народами не такі прості. Бо тут до гри автоматично долучаються інтереси сторін, інтереси народів, їх провідників, політичних рухів та партій.
Не краща ситуація і в українському народі. Багато говориться про «розкол ОУН», про вбивства тих чи інших українських політичних діячів, про «братовбивство». Всі ці обвинувачення, звичайно, деморалізують народ, знеохочують до політичної діяльности, знеохочують громадян долучатись до національної боротьби за незалежність та в обороні незалежности.
Для дослідників важливо шукати джерело знеохочення, апатії, розбрату та розгубленості народу, послаблення його національної енергії та бажання боротися за свої права, за своє ми¬нуле, за свою історію та просто боронити свою національну гідність, гідність цивілізованого європейського народу. Ми знаємо, що таку ментальність нашого народу почали нищити вже в тридцятих роках XX ст., коли на українські землі переселяли неукраїнців. Це була система перемішування людності з метою створити один «совєтський народ», насправді ж - створити один великий російський народ. Російщення було неймовірно поширеним, наслідки його відчуваємо й сьогодні.
Та не тільки це. Всякими методами почали змінювати ментальність українського населення, все це під прикриттям боротьби проти «буржуазного націоналізму» та «куркулів». Оче¬видно і проти «петлюрівців». Симона Петлюру убили, і це вбив¬ство поєднало українських патріотів. На західних землях України існували до того часу проти-петлюрівські настрої. Це було тому, бо Петлюра погодився, щоб Польща окупувала західні землі України. Але зі вбивством Петлюри українські галицькі політики та патріоти перейшли на позицію загальнонаціональну: Петлюра впав жертвою ворога України. Через те Петлюра став загальним українським героєм боротьби за незалежність українського народу.
Коли політична вагомість «петлюрівців» почала меншати, до слова стали приходити молоді націоналістичні сили, які остаточно об'єдналися в 1929 р. в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Так з'явилася нова загроза для російського панування в Україні. Москва звернула увагу на той рух і почала систематично діяти, щоб нейтралізувати, послабити та розбити цю нову українську політичну самостійницьку силу. Москва почала застосовувати різні методи боротьби, від проникання і ширення незгоди, до вбивств із ширенням обвинувачень проти тих чи інших. Важливо ствердити, що майже всі аґенти, прикриваючись, писали патріотичні статті в обороні української національної ідеї.
З іншого боку навіть чесні українські патріоти під впливом московської пропаґанди несвідомо посилювали внутрішні протистояння впродовж років.
Наше дослідження стосується 1933-1943 рр. Воно виявляє методи боротьби Москви проти українських національних сил. Студія не спрямована зумисне проти жодної політичної сили. Ми просто хотіли подати відомості про аґентурні дії, оприлюднити факти і документи, які можуть допомагти майбутнім поколінням зрозуміти минуле і не повторювати помилок минулих років.

Тактика поглиблення непорозумінь і внутрішної боротьби

Москву цікавили стосунки між українськими керівниками на еміграції. Мету Москви дуже точно спрецизував перед Судоплатовим Сталін: обезголовити український визвольний рух «напередодні війни» і змусити його керівників «себе взаємно знищити в боротьбі за владу». Узагальнюючи, можна пригадати фразу Сталіна: «змусити цих бандитів себе взаємно знищити в боротьбі за владу». Із цитованих документів виходить, що Судоплатов пильно приглядався до розходжень, які існували між членами ПУН, а зокрема між берлінським осередком ОУН і полк. Є. Коновальцем і напевно намагався ці розходження збільшити, або ж невірними чи перебільшеними інформаціями підсилювати взаємну недовіру і незгоду... "

"ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА ТЕРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА Н. ГУБОРЕВА до ПОСЛА УНР в БУДАПЕШТІ ПРО БАЖАННЯ ЗБЛИЗИТИСЯ з УКРАЇНОЮ 16 листопада 1920 року

Представителю Украинской Народной Республики в Вене или Будапеште от Председателя Большого Войскового Круга Терского Козачьего Войска Н. Губорева

Милостивый государь! Господин посланник!

Приветствую Вас как Представителя братской Украины и обращаюсь к Вам с настоящим письмом как доказательством нашего искреннего чувства.

После развала Добровольческой Армии Деникина, одной из главных причин которого было нетактичное отношение к интересам Украины и казачих войск, особенно Терского и Кубанского, по отношению к нам, казакам, проводилось все время вмешательство в бытовой уклад нашой вольной казачей жизни и желание нас эксплуатировать. Все это не могло, конечно, заслужить расположение казаков и вызвало нежелание воевать под начальством Деникина и его генералов. Терское и Кубанское Войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многие станицы Терского Войска еще только с 1864 г. переселены из Черниговщины и Полтавщины.

Теперь наше искреннее желание сблизиться с родной Украиной и поддерживать друг друга. В настоящее время, благодаря ошибкам командования Добровольческой Армии, мы поставлены в очень тяжелое положение и должны вести борьбу с большевиками у родных станиц.

Мы радостно приветствуем освобождение правобережной Украины от большевиков и уверены, что скоро вся Украина будет совершенно очищена. Мы также надеемся с Божьей помощью своими силами сбросить большевиков и очистить наши области.

По постановлению Войскового Круга посылается полковник Николай Петрович Долинский, член Большого Войскового Круга, к тому же уроженец Черниговщины и потомок выселенных на Терек казаков. Ему поручено приветствовать братскую Украину в лице её Представителей и всячески помогать Командованию Отамана пана Петлюры в борьбе за независимость и вольность Украинской Народной Республики.

В свою очередь просим оказать полковнику Долинскому нужную поддержку. Конечно, Войско будет глубоко благодарно и не останется в долгу.

Прошу принять уверения в полном уважении и преданности
16.11.1920.
г. Владикавказ
Н. Губорев

За точний підпис з оригіналом відповідає: Секретар Надзвичайної Дипломатичної Місії У.Н.Р. в Угорщині В. Суховецький

За книгою В.Сергійчука "Етнічні межі і державний кордон України""

    "Зачатіе ихъ войску и собраніе учинилось въ 948 году нижеписаннымъ случаемъ 6. Вышелъ изъ Россіи 7 одинъ человЂкъ, именемъ Семенъ, на устье Бугъ рЂки, въ Лиманъ, на одну косу, которая коса и донынЂ зовется Семеновъ Рогъ, для своихъ промысловъ, а имянно, для битья дикихъ козъ, кабановъ и прочей дичины, и будуча на оной косЂ одно лЂто и пришелъ домой, и какъ провЂдали тамошнее довольствіе ближніе ево сосЂди, то придались къ нему человЂкъ болЂе 8 ста, для оныхъ промысловъ, а оного Семена стали у себя имЂть Атаманомъ, и жили многое время на оной рЂкЂ БугЂ, и сшили себЂ кафтаны и штаны изъ кожи дикихъ козъ, и тако произошли въ великую славу, что славные стали быть стрЂльцы, и прозвали ихъ Козарами..."

КАКО ОНЫЕ КОЗАКИ ПРІУМНОЖАЮТЪ СВОЕ КОЗАЧЕСТВО И ОТКУДА ВЪ СЂЧУ ПРИХОДЯТЪ.

    Понеже оные Козаки живутъ въ СЂчЂ не токмо безъ женъ, но никакова женскаго полу къ нимъ входить не позволяется, они себя счисляютъ 71 такъ, яко бы Малтійскіе Кавалеры своимъ житіемъ и чистотою, а умноженіе ихъ войска тако чинится:

    Лежащая близь ихъ Малороссійская Украина ихъ наполняетъ та-/9/кямъ 72 образомъ. Козаки Запорожскіе, Ђздя въ 73 оную Малороссію, тайно увозятъ отъ тамошнихъ жителей дЂтей, и ласкою подговариваютъ, и до СЂчи привозятъ 74, и своему Козацкому искуству обучаютъ; прочіе жъ 15 изъ оной Малороссіи 76, и изъ Польши, и изъ другихъ мЂстъ сами приходать и туда въ Козачество опредЂляются. Оные жъ Козаки и дезертировъ къ себЂ принимаютъ, и между онымъ Запорожскимъ войскомъ многихъ націй Христіанскихъ народу находится.

    Числа 77 ихъ Кошевой и другая Старшина прямо знать ни какъ не могутъ, понеже, какъ выше 78 показано, что изъ разныхъ народовъ приходятъ къ нимъ въ войско люди и козакуютъ столько, сколько хотятъ 79, а объ оныхъ приходящихъ и отходящихъ писменного журнала у нихъ не имЂется. А иные живутъ на зимовникахъ 87 отъ СЂчи въ дальномъ разстояніи, для промыслу 81 рыбной ловли и битія звЂрей 82, и не бываютъ въ СЂчу года по два и болЂе, а прочіе отъЂзжаютъ въ Польшу и къ Турецкимъ границамъ 83 безъ всякаго позволенія для своихъ добычей, которые на той добычЂ бываютъ убиты, и въ полонъ взяты, и прочими безъизвЂстными причинами пропадаютъ. А которые старые и добрые Козаки имЂютъ довольно богатства въ платьЂ и въ деньгахъ, а пожелаютъ Ђхать въ Малороссію, или въ Польшу для торговъ, или другихъ какихъ нуждъ, оные берутъ себЂ пашпорты отъ Кошеваго за ихъ войсковою печатью, и изъ оныхъ много случается, что, взявъ изъ СЂчи все свое богатство, и женятся въ Малороссіи, или въ ПольшЂ, и тамо остаются.

http://litopys.org.ua/

Взагалі, першою серед інтерв'юерів мала бути відома наша поетка, яку можна назвати втіленням сумління, совісті і непохитності в своїх почуттях до України. Але на моє перепитування градонуло: "Я забороняю вам говорити про це!"

Анатолій Васильович Єрмак — відомий політичний діяч, вольова мужня людина, непохитний патріот, справжній український офіцер, який стояв справді на сторожі безпеки рідної держави, борець з тією нечистою силою, яка душить сьогодні нас. Воістину — лицар честі і справедливості (без масонства). Вдячна долі і Всевишньому, що мала честь бути знайомою і спілкуватись з цією непересічною особистістю. Обмірковуючи ту чи іншу ситуацію, "як розвідник розвіднику", я нерідко просила допомогти прояснити логіку чи "далекоглядність" поточних подій. Безкомпромісний в будь-яких заграваннях, він одразу відреагував на розповідь про моє "невдале" інтерв'ю: "Обов'язково треба говорити про це, адже і тим, хто сьогодні просить хліба, і тим, хто жирує в багатстві і оргіях, не вистачає насамперед отого високого і життєствердного почуття любові до рідної землі, своїх людей".

І його розповідь чи одкровення колишнього контррозвідника планувалось опублікувати після наступної зустрічі...

Записів, коментарів вистачить на гарну книгу. Ще більше залишиться в спогадах. Надто вже багато було дано цій людині, але ще більше міг дати...

“Найстрашніше, коли людина зраджує сама собі”

- Пане Анатолію, а що, на вашу думку, є національною зрадою?

- Напевно, якщо зрада є, то вона і є зрадою, якою б вона не була. На жаль, людям властиво зраджувати один одному - товариш товаришу, кохана коханому, улюбленій справі, державі тощо. Хоча риторично, а чи були вони насправді коханими чи друзями тощо. Найстрашніше, коли людина зраджує сама собі, оце і є той крах особистості, чи падіння в прірву.

Щоб говорити про національну зраду, а це так, я розумію, йдеться про нашу національну біду, чи причину всіх наших бід, то треба спочатку зрозуміти, хто ми є. Україна - унікальна держава не тільки своїм географічно-територіальним розташуванням, природними багатствами, необмеженими можливостями, а й тим, що на її теренах зростав унікальний народ з унікальною історією і незвичайним життєвим шляхом. Найдавнішою в світі пам'яттю, свідченням якої є Кам'яна Могила, яка сягає в глиб віків понад 20 тисячоліть і підтверджує нашу самобутність. Оце і є коріння нації, яке формувало нашу особливість, ставлення до природи, світогляд, культуру поміж себе. Невипадково саме в Українській Козацькій державі було створено першу Конституцію Пилипа Орлика, на яку посилався Маркс, ази банківської системи, незнані до того. Недаремно тогочасні мандрівники-історики свідчили про високу освіченість народу, навіть жінок, його виняткову працелюбність і щирість душі, чесність і волелюбність. Кого тільки не дали світу козацькі нащадки! Оце і мало б стати тим внутрішнім стержнем, тим духовним наповненням, яке б тримало людину на всьому життєвому шляху, переповнювало гордістю за належність до цього народу, відчуття в усіх судинах життєдайної споконвічної наснаги на благодійне примноження, внесення своєї лепти до цього щастя. Саме щастя. Україна - верховинне болото, яке не гниє, але живить своїми струмками Древній Борисфен - Дніпро. Ми славні нащадки аріїв. І все це збереглося в нас на генетичному рівні, прикро, що в багатьох із нас ці почуття необхідно пробуджувати. Бо саме без цих почуттів - вони безродні, нерідко поводяться манкуртами, чи перевертнями. Дерево без коріння не може жити, тим паче родити. Не усвідомлюючи цього, не утверджуючи в щоденному нашому бутті, не буде держави. Тільки шанування свого коріння, плекання його для майбутніх поколінь, збереження своєї самобутності і неординарності і піднімає нас в очах світу. Це як і з конкретною людиною: якщо ти особистість, поважаєш сам себе і дорожиш своєю честю - тебе поважають.

Зрада - насамперед забуття цього коріння, підміна наших святинь - ковбасою, лімузинами, сумнівними розвагами, які не дають нам нічого доброго, поступливість перед чужинцями своїм материнським.

“Тільки вандал може будувати мости через Хортицю, через святиню”

Колись Кобзарі несли живу правду нашого родоводу, оспівуючи "думу правди, козацькую славу", а хто нагадує сьогодні? З байдужості починається зрада. Тільки вандал може будувати мости через Хортицю, через святиню. І не можна вибачити посягання на наші святині. Хто б це не був - він наш ворог. І з ними розмова коротка. Так як колись сказали завойовнику Дарію: зачепиш коріння - не вийдеш живим. Але натомість бачимо, що перевертні, як у Батька, господарюють і допомагають москалеві з матері полатану сорочку знімати.

Я був одним із командирів спецпідрозділу "Альфа" і розумію всю небезпеку, до якої штовхає наше найвище керівництво. Правду необхідно доводити розумом, а порох повинен бути сухим. Теперішня влада продемонструвала силу на хмільні мізки. І важко сподіватись, що колись вона протверезіє. Елемент розмови через призму - "ми вам покажемо" - не призводить до розв'язання назрілих проблем. Ті, хто намагаються зберегтись на багнетах силових відомств, саме і зраджують і державу, і свій народ, служити якому б мали. Хіба про велич держави дбає наш Гарант, здаючи весь стратегічний потенціал сусідам і унеможливлюючи хоч якийсь розвиток власної економіки, а отже життя власного народу. Чи чим керувався президент Кравчук на зустрічі в Масандрі, підписуючи "нульовий" варіант? Обрізання, забуття нашої історії в догоду комусь — оце і є національна зрада.

- І це при тому, що ці почуття патріотизму, національної гордості не культивуються ні у влади, ні у підростаючого покоління, ні в силових структурах?

- На великий жаль, і в цьому трагедія, що відповідальність за це - незакладена основа у керівників нашої держави. Переконаний, що ті, хто називає себе керівниками держави, не здатні визначитись, досі плутають поняття "український народ" і "народ України", мають про нього спотворені уявлення, і ними керуються. А отже, і керують ними. Збагнути їм, дипломованим, але безрідним, в чому відмінність, на жаль, не дано, і вони цього не потребують. Раб виконує запрограмовану роботу, як зомбі, у нього кров тече, опромінена страхом. Ремиґаючи, він проклинає важку долю, але не здатен її змінити. Саме тому теперішнє керівництво не хоче бачити український народ вихованим в дусі патріотизму. Бо патріот не може бути рабом. Патріот - людина, яка прагне знати свою історію, предків, шанувати її, думати, чим живе і куди йде. А тому, хто в студентські роки здобував гроші на прожиття не шляхом розвантаження вагонів, а граючи в карти під сивуху і здобув лише інстинкт до наживи, байдуже, що тут люди вимирають. Оті чотири мільйони, що вмерли, шість, які виїхали, не тривожать його душу. По-блюзнірськи, він, як з космічного відрядження, звинувачуючи всіх, паплюжить все рідне, нівечить його і веде в могилу. Святотатство. Рівень теперішнього життя в державі свідчить, що горе-керівники, підміняючи ці святі поняття, маніпулюють і нав'язують "народу", що він повинен бути безликим, а отже, покірним. Не випадково ж державні структури формуються з "потрібних кадрів", саме для цього підбирають і призначають за вказівкою силових міністрів, які могли б (і вони це доводять в ратних баталіях проти власного народу!) придушувати будь-яке волевиявлення, спротив тоталітарному режимові, пригнічуючи оті національні почуття. І підкидають свідому дезінформацію попередника Кучми Кравчука ще з часів, коли рухнула тоталітарна система (бо це була "спецоперація під чужим прапором"), що українська ідея не спрацювала, а значить, до неї і повертатися не потрібно. Скажіть, будь-ласка, на чому сьогодні виховують молодих хлопців в армії, прищеплюють патріотизм — на будівництві генеральських дач? Обслуговуванні їхніх мерседесів на голодних пайках при квітуючій дідівщині? Чи чому військові вузи випускають льотчиків, які не налітали жодної години. Чи виховується захисник держави, коли командири віддають команди чужою мовою, як це було видно під час погромів - з додатками кучмівської лексики - бо справжні патріоти не стали б громити безпорадних бабусь, які протестують проти злиденного життя і ніяк вже не шматували б національну святиню - прапор. Весь світ вжахнувся від кадрів, коли під час поховання патріарха національної Церкви, яничари до коліна били жінок і кричали "бий націоналістів!". А ми досі не можемо Софію зробити пантеоном однієї нації, корінної. Призначені Кучмою в такий же спосіб губернатори ініціюють введення другої державної мови. І яким же може бути виховання на славних козацьких традиціях, коли президенту, з яким привітатися бридко, вручають гетьманські клейноди? Знецінення понять. Інфляція честі. Людина, яка руйнує все національне, його духовність - як культуру, естраду, бо хто тепер виступає в національному палаці з такою назвою "Україна"? Чи звідки на нашому телебаченні беруться "искусствоведы", які злорадствують, чи ще не забагато на нашому Національному національного? І це не вигадка, а вказівка Сторожуків.

“Незалежність треба було відвойовувати...”

- Найактуальніша наша тема, найболючіша - тема влади. Аполітичних все меншає. У народу була єдина наївна надія, що з виборами нарешті Україна справді стане на шлях розбудови незалежної правової держави, що врешті-решт і справді почнуться всі ті вкрай необхідні реформи, що буде покладено край корупції і свавіллю олігархів. Але начебто вибори виграли національно-демократичні сили, а в парламенті ми бачимо засилля антидемократичних, антиукраїнських сил, і так звану коаліційну більшість. І чи не є зрадою національною, зрадою своєму народові перебігання, плазування деяких народних обранців, людей, яким народ довірив своє майбутнє, туди, проти чого цей народ голосував? Проти чого виходив на багатотисячні акції?

- Безумовно, що саме так. Прикро, бо Україні, його народу через слабкодухість обраних завдано величезної шкоди, саме їхніми руками нашу державу намагаються відкинути на узбіччя Європи, цивілізованого життя і достатку. Знову-ж таки, така наша доля. Як бачиться, нам судиться пройти чергове випробування, та й сам народ має ще раз протестуватись на розбірливість і відповідальність кожного з нас за своє життя теперішнє і майбутнє. А щодо перебіжчиків, то не варто з цього робити трагедії, бо їм-то якраз не позаздриш. Як у тій пісні, що якщо йде кохана, то невідомо, ще кому повезло. Всім спецслужбам світу відомо, що засилати резидентів, розвідників найкраще саме під час масових міграцій, переселень. Та і тому, хто вже зрадив, зламався, не довірятимуть і в стані ворога, чи опонентів. Тавро зрадника — найстрашніше в людському бутті, і рідко кому вдалося (якщо несправедливо дісталося чи переусвідомилося) змити, відкупити власною кров'ю.

- А чи не нагадує вам теперішня ситуація ситуацію 91 року?

- На жаль, це вже аксіома, а не випадковість. Революцію роблять фанати, а споживають чи скористаються плодами найпідліші. Це вже теж закономірність. На шахівниці грають начебто фігури, а фактично всім процесом керує закулісся, той, хто тримає капітал, і це не випадково. Це ті, підготовлені колись, ешелони кадрів, які і мали зруйнувати старе і залишитись на плаву. Саме вони під чужим стягом провели операцію по розвалу Союзу, а не вибороли самостійність, як дехто думає. Незалежність треба було відвойовувати і утверджувати, а не плескати в долоні. Бо саме ту закулісну верхівку не задовольняла стара система, насамперед, тим, що не могли легалізувати, офіційно привласнити накрадене. Як можна в одних і тих самих умовах катастрофічно збідніти - а це переважна частина нашого суспільства, і в той же час невеличкій зграйці стати супербагатіями. Якщо ті відверто декларують мільйони, і ніхто не питає в них декларацію про доходи, то це вже говорить, що ми ніколи не виберемося з цього замкненого кола.

- І ми вистоїмо, коли навколо нас "розрита могила"?

- Якщо через твердь нашарування, асфальту і табу відкрилася Кам'яна Могила, відкрила нам свої скроні, бібліотеки і довела, що Україна має найдавнішу історію, збережено пам'ять, то треба вірити, що є сини й дочки України, які не дадуть спаплюжити нашу історію, а отже знищити. Оце і є наша сила. Віра і воля, бо ми нескорена нація. Бо, знову ж таки, як у Батька, як би не дурили себе і людей горе-перевертні, вогонь ні Холодного Яру, ні Кам'яної Могили не згасне.

Повертати треба до свого коріння, де ми мали і честь, і славу. Приклад, коли Франція після Другої світової війни, розбита, почала вкладати кошти у вітчизняний кінематограф, де возвеличувався народ в усіх найкращих людських проявах найрізноманітніших сферах життя, як от, кохання, культура, наука, але в устремлінні до кращого. Ця держава стала процвітаючою з демократичними засадами, зі своєю оригінальною ментальністю і таким загальновизнаним явищем у світовій скарбниці, як світ французького кіно. В умовах же бездуховного неможливо виховати патріотів. Коли навкруги тотальний бруд, насильство, нівечення людської гідності, важко залишатися вірним своєму етнічному поклику. Бути патріотом сьогодні в Україні — подвиг зі всіма, як то кажуть, наслідками. Але тільки завдячуючи людям, які зберегли своє коріння і які є ізгоями суспільства, тими шпаринками світла крізь морок, тримається Україна...

Хто міг сподіватися, що останні два речення з останнього інтерв'ю славного козака Анатолія Єрмака так буквально будуть співвідносні з його життєвим подвигом. Хто напророчив в долі України, що життя її патріотів обриватимуться на автошляхах? А вантажівка - як фактор (чи фатум ?) національної небезпеки?

.... Він не був рабом...

Розмову вела Зоя Загородня

http://mamajeva-sloboda.ua/news.php?id=441