Характерник - форум про козацькі таємниці

Варто розібратися у своїй історії!

2012-02-05T20:06:10Z

ПОЧАТОК РУСІ – ПЕРШІ ПИСЬМОВІ СВІДЧЕННЯ.
1. Давнішні історичні згадки про русів (ругів).
У творі «Житіє Оттона Бамберського», христителя поморських слов’ян, говориться,
що плем’я ругів носило також назву «русинів» і країна їхня мала назву «Русинія» чи «Русь».
Перша історична згадка про ругів належить Тациту, котрий згадував це плем’я у своїй роботі «Германія» у 98 р. н.л. і помістив їх саме туди, де й інші письменники древності, саме у західному куті південного побережжя Прибалтики.
Таким чином, початок племені ругів відходить до глибини віків до нашої ери. Крім того, німецькі хроніки постійно називають княгиню Ольгу «реґіна ригорум», а не «регина русорум», показуючи цим, що ототожнення ругів та русів існувало ще у Х столітті.
2. Перша згадка про вождя Руса у історії (282 рік).
Перша згадка про вождя Руса ми знаходимо у книзі Прокопа Слободи: Sloboda Prokop, franceskan. Preporodjeni ceh, aliti svetosti svetost sv. Prokopa vu domovini Ceha, Krapine … V Zagrebu pri Fr. X. Zeran. … Seku 1767:
«Добре знаю, що відомо багатьом, але не всім, як колись у цій карпинській місцевості, за вирахуванням Петра Кадицилюса та багатьох інших, у 278 році пішов дуже знатний вельможа Чех з братами своїми Лехом та Русом, а рівно з усіма своїми приятелями та родом через те, що вони вже не могли переносити ті великі нападки та гноблення, котрі творили їм римляни, а особливо керівник римського війська Аврелій, котрий охороняв Іллірію озброєною рукою і настільки гнобив його рід, що Чех зі своїми підняв проти нього повстання та вивів його з числа живих, і через це, боячись потужної руки римлян, покинув Крапину, свою батьківщину.
Цілих 14 років служив він із Салманаром, сином Цирципана, на той час керівника та майбутнього вождя богемського народу… І тільки по смерті Салманарового сина, що звався Турко, котрий по смерті батька свого став правителем народу і загинув у бою проти імп. Костянтина, Чех прийняв на себе царювання».
Так починалася легенда про початок чеського народу та держави. Відповідно до легенди, брати Чеха також очолили дві держави: Лєхію, тобто Польщу, та Русію, надавши їм свої імена. До цієї інформації не варто ставитися скептично, адже розуміти треба зовсім не те, що розуміють сьогодні під назвами Польща та (Київська) Русь. Йдеться про невеличкі території на стику Чехії, Польщі та Закарпатської Русі, де спочатку осіли згадувані брати. Натомість легенда зовсім не вбачає у Чехові, Лєхові та Русові родоначальників племен, це вже вимисли прискіпливих критиків. Ці особи тільки очолили племена, котрі до них вже багато віків існували. Як до Олега була «доолегівська» Русь, так і до Чеха вже існувала Чехія.
Отже, ми можемо відмітити, що наприкінці ІІІ ст.. у Придунав’ї серед слов’янського племені вже занотовано ім’я Рус щодо якогось вождя безсумнівно руського племені. Надалі ми побачимо, що це побічно підтверджується й іншими документами.
2. Руський князь стольник при дворі Костянтина Великого (306 – 337 р.р.).
Карамзін (вид. 1892 р. С.45, прим.112) пише: «Никифор Григора, списатель XIV века, уверяет, что еще при дворе Константина Великого один Русский князь был стольником».
Сам Карамзін цій інформації не довіряє, але додає: «Другой город во Фракии называется Руссион», а це означає, що корінь «рус» вже існував у Фракії. Додамо, що серед багатьох географічних назв на північному березі Дунаю у перші століття нового літочислення, котрі мали закінчення на «дава» (поселення), існувало поселення Русидава.
У примітці 113 Карамзін пише: «…некоторые византийские писатели также призводили Россов от Росса, какого-то знаменитого мужа, будто бы избавившего сограждан от ига тиранов (см. Штриттер. Memoriae populorum, 2, стр. 939)».
Ця примітка показує, що візантійські письменники знали легенду про трьох братів, що пішли зі своїм народом від іга тиранів, натомість один з цих братів звався Русом.
Сумніви російського татарина Карамзіна про те, «что никто из древних византийских летописцев не говорит до ІХ века о Россах» не мають під собою ґрунту, адже, як ми побачимо нижче, інформація про росів є, але вона для Карамзіна залишилася невідомою, а та, котра була в його руках, не впевнила його у достовірності.
3. Перші непрямі вказівки про народ «Рос».
Патріарх Прокл (434 -447 р.р.) у своїй доповіді з приводу нашестя так званих гунів пригадав біблійний народ «Рош» (Ієзекеїл, 38,2), і він не помилився, адже так звані гуни та руси – це один і той же народ, котрий мав самоназву русини, русичі.
Дехто може спитати, чому Прокл напряму не назвав народ «рос»? Відповідь є дуже простою – у ті часи було загальновідомим, що гуни та руси – це різні назви одного народу.
Ми й сьогодні народ, котрий має самоназву «дойче», називаємо німцями, французи – алєман, англійці – джерман…
4. Вождь русинів Одоакр захоплює м. Юваву та убиває св. Максима з учнями (477 р.).
В Австрії, у м. Зальцбурзі (у давнину Ювава), в катакомбах, що при церкві Св. Петра, знаходяться мощі св. Максима та його учнів, котрі були убиті вождем русинів Одоакром у 477 році. Це засвідчується плитою, на якій написано латиною: «Літа Господня 477. Одоакр вождь русинів, гепідів, готів, унгарів та герулів, лютуючи проти Церкви Божої, блаженного Максима з його 50 товаришами, що рятувалися у цій печері через сповідання віри, скинули зі скелі, а провінцію Нориків спустошили вогнем та мечем».
Ця плита є пізнього походження (перша чверть XVI ст.), але автентичність тексту не підлягає сумніву. Кістки так званих мучеників неодноразово переносилися з нижніх печер до верхніх. Натомість можна сказати, що важка кам’яна плита не переносилася, логічніше було зробити нову, переписавши текст зі старої.
За це, перш за все, говорить сам текст, що перераховує племена, котрі існували більше 1000 років тому і вже давно канули у літу, і, врешті-решт, котрий точно і діловито викладає безсумнівні факти. Про будь-яку підробку не йдеться, адже плита є релігійним предметом, а головне – це свідоцтвом про русинів (праукраїнців) на німецькій землі.
Напад Одоакра на Юваву був одним із серії походів на чолі цілої коаліції народів, коли могутність Риму було розхитано і коли, врешті решт, він упав під ударами «варварів».
Цікаво відмітити той факт, що у 1648 році гетьман України Богдан Хмельницький з приводу війни з поляками та жидами-орендарями звертався з відозвою до козаків, у якій він закликав їх слідувати прикладу своїх славних та войовничих пращурів, котрі під керівництвом Одоацера (Одоакра) 14 років володіли Римом. Таким чином ще у XVII ст.. українські козаки вважали Одоакра та його русинів своїми прямими пращурами.
І це, зрозуміло, їм стало відомим не завдяки кам’яній плиті у Зальцбурзі.
Ця традиція була настільки сильною, що, коли Богдан Хмельницький помер у 1657 році, Самійло Зорка, генеральний писар Запорізького війська, говорив біля труни покійного: «Милий вождю! Древній руський Одоацере!» Інакше кажучи, він порівнював значення діянь Хмельницького з діяннями Одоакра у древності.
З часом ця традиція, що пов’язувала українських козаків з русинами Одоакра, втратилася через втрату ними державності, а московити того часу її зовсім не мали, але документи того часу уціліли й історичний зв'язок відновлюється знову.
На жаль, українська офіційна історія в глибину віків далі Рюрика та Олега не заглядає, натомість, як ми бачимо, Олегові «русини» мали набагато древнішу історію. Отже, вже у другій половині V століття плем’я русинів-українців грало у середній Європі таку величезну роль, що очолило союз племен, котрий повалив Рим та володів ним 14 років. Здавалося б, що така значуща подія мала звернути на себе увагу спочатку радянських, а надалі українських істориків, а між тим нам невідомі не тільки статті з цього приводу, але навіть якісь згадки про неї, натомість українська наука зберігає гробове мовчання про зальцбурзьку плиту. Дивно, але українські, з дозволу сказати, науковці можуть детально описувати якесь селянське повстання V столітя у Візантії, а що робили у цей час наші пращури в центрі Європи, вони не знають та й не цікавляться.
Між тим, варто терміново надіслати до Зальцбургу кваліфікованого українського історика для зібрання матеріалів щодо цієї плити. У катакомбах проводилися цікаві розкопки, про плиту та інше опубліковано багато матеріалів, про це писала і місцева преса. Крім того, вже давно варто перекласти українською твір Евгіпіуса «Житіє святого Северина», в котрому є дуже багато інформації щодо подій того часу. Врешті-решт плита є справжнісіньким історичним документом, що стосується русинів-українців, але чомусь вона випала з уваги українських істориків.
6. Сирійська хроніка про народ «хрос» (555 р.).
Інформація про народ «хрос» міститься у продовженні історії Захарія Милетського, написаному у 555 році невідомим сирійським автором (Псевдо Захарій). Вона займає декілька рядків після опису амазонок (саможонок), котрі вміщуються біля Азовського моря, а саме: «Сусідній з ними народ хрос, чоловіки з величезними кінцівками, і котрих не можуть носити коні через їхні кінцівки».
З цієї, досить фантастичної інформації можна зробити логічний висновок, що у 555 році у Сирії знали про існування на півночі від Азовського моря народу, котрий був великий на зріст і називався «рос», чи рус». Напис «хрос» показує, що вимова пройшла через вірменську традицію, адже у чисто сирійській було б «рхос», або «рхус». Ці фонетичні особливості пояснюються способом придихання за деяких звуків.
Отже, як би там не було, а в середині VI ст.. у далекій Сирії вже знали про існування на півночі від Чорного моря якогось народу «рос» чи «рус», котрий був великим на зріст.
5. Руси беруть у полон 12000 візантійських солдатів і вимагають по драхмі
викупу за людину (часи імператора Маврикія, 582 – 602 р.р.).
У 1901 році в газеті «Кавказ» було опубліковано статтю про надходження до церковного музею грузинського екзархату 16 манускриптів з Тифліського Сіонського собору. Ця стаття була передрукована у «Віснику Всесвітньої Історії», №1, 1901 р., стор. 230 – 233, а потому у «Візантійському часописі», №8, 1901 р., стор. 348 – 351.
Серед вищезгаданих 16 рукописів був «грузинський пергаментний манускрипт 1042 року про облогу Цареграду русами у 626 р.». Цей манускрипт був досить великою збіркою з 322 листів (початок та закінчення були втрачені). В останній частині цієї збірки (стор. 284 – 322) була описана «Облога і штурм великого та святого граду Костянтинополя скіфами, котрі суть русичі».
У викладенні історії цієї облоги говориться, що у боротьбі імператора Іраклія з перським царем Хосроєм останній був розбитий (625 р.), але не занепав духом, а став збирати нове величезне військо.
«Головнокомандуючий війська Сарварон схилив «руського Хагана» до спільного нападу на Костянтинопіль. Останній прийняв цю пропозицію. Як відомо, цей Хаган ще за Маврикія нападав на імперію, взяв уполон 12000 греків і потому вимагав по 1 драхмі викупу за людину».
Таким чином, діяння руського Хагана мало місце за імператора Маврикія (582 – 602 р.р.)
З часу знаходження того манускрипту минуло вже понад 100 років, але наша «офіційна наука» так і не змогла перекласти грузинський оригінал і зробити зміст рукопису надбанням всесвітньої історії. Адже у рукописі зрозуміло говориться про русів, русичів та руського Хагана.
8. Імператор Іраклій відкуповується від русів (622 р.).
У тому тифліському рукописові можна також віднайти наступне: «У 622 році Іраклій за велику суму грошей умовив скіфів, котрі суть русичі, не турбувати імперію і згодом відправився помститися Хосроєві».
Але за чотири роки русичі у союзі з персами напали на Цареград. З цих коротеньких рядків можна зробити висновок, що у першій чверті VII століття саме русичі грали провідну роль у політиці Візантії.
Варто акцентуати увагу на тому, що тифліський рукопис написаний у 1042 році, тобто на 70 років старіший за нашу «Повість врем’яних літ», а тому його інформація є особливо цінною, адже вона ближча до першоджерел і над нею не поглумилися російсько-німецькі гореісторики Міллер, Байєр та Шльотцер.
9. Русичі нападають на Цареград (626 р.).
У тифліському рукописі можна віднайти також наступне: «Хаган (зрозуміло руський) посадив своїх воїнів на човни, котрі були видовбаними з цільних дерев і котрі їхньою «варварською» мовою називалися мон оксидами (з грецької – однодеревки). Хаган причалив до Цареграду і обложив його з суші та моря. Його воїни були досить потужними та вправними. Їх була так багато, що на одного цареградця приходилося по 10 русичів.
Запрацювали тарани та стінобитні машини. Хаган вимагав здатися та відмовитися від «брехливої» віри у Христа. Але його погрози не подіяли, а тільки піднесли дух городян. Біля стін міста скоїлася страшна валка. Свобода Цареграду вже висіла на волосинці. Між тим патріарх Сергій (610 – 639 р.р.) послав Хагану величезну суму грошей. Дарунок було прийнято, але воля була обіцяна тільки тому, хто у одязі старця піде з міста куди завгодно.
Але знову прийшла допомога з боку Влахернської Богородиці. Іраклій надіслав зі сходу 12000 солдатів, котрі за допомогою матері Ісуса не допустили місто до падіння.
Хаган взяв місто у облогу «з попередньої суботи дня Благовіщення (тобто з 24 березня 626 р.), робив жорсткі наступи, бив стіни міста таранами, але дарма: Влахернська Богородиця була непереможною і солдати зламали мужність Хагана та його ратників.
Врешті решт, русичі, втративши надію взяти місто, сіли на свої човни та повернулися додому. Іраклій, котрий у цей час оборонявся від персів на р. Фазисі, зрадів через відхід русичів».
У примітках рукопису говориться, що «цей день призначено святом у пам'ять про позбавлення від варварів».
Отже, у тифліському рукописі ми знаходимо досить точну інформацію щодо нападу на Цареград у 626 р., де головну участь приймали русичі. Розповідь про напад та перебіг подій є досить реалістичним та точним, і хоча у ній є елементи церковної фантастики, картину подій описано правильно.
Напад було здійснено з моря, військо русичів було доставлено на візантійський берег саме на човнах, а надалі почалася облога міста з моря та суші. Кількість війська була досить великою якщо воно перевищувало сили цареградського гарнізону.
Як ми розуміємо, жодних чудес не було. Сталося те, що мало статися – велика сума грошей, отримана від патріарха Сергія, зіграла свою справу. До того ще й 12000 солдатів та потужні стіни міста далися взнаки і русичі не стали ризикувати своєю головою. Цікаво також, що про бурю, яка нібито порозкидала човни русичів, у тифліському рукописі не згадується.
Деякі, з дозволу сказати, науковці приписують цю битву аварам. Але що робити з тим, що у тифліському рукописі не згадуються інші племена, а тільки русичі. Адже грузинський літописець декілька разів прямо називає нападників – русичами.
Таким чином є очевидним, що руси, русичі вже на початку VII ст.. були досить істотною силою, котра приймала участь в міжнародних подіях.
10. Руси на Каспії (644 р.).
Арабський письменник Ат-Табарі писав про правителя Дербенту Шахриара, що той у 644 році заявляв наступне:
«Я знаходжуся між двома ворогами: одні – хозари, а другі – руси, котрі є суть ворогами всьому світові, а особливо арабам, а воювати з ними, крім тутешніх людей, ніхто не вміє. Замість сплати данини ми будемо воювати з русами самі і власною зброєю будемо їх стримувати, щоб вони не вийшли зі своєї країни».
Це свідоцтво докорінно нищить недолугу теорію про те, що руси були скандинавами. Перша згадка щодо нападу вікінгів на Англію відноситься до 787 року.Це є датою їх першої появи на сторінках історії у ролі грабіжників чужих країн і у першу чергу своїх найближчих сусідів. А інакше й бути не може, адже вікінги, а руською мовою «викинки», були русами-покидьками, яких виганяли, викидали з руських родів-племен за їх аморальність. Натомість свідоцтво Шахриара відноситься до 644 року, тобто ще за 143 роки до появи так званих вікінгів у Європі, і відноситься не до Північного, а до Каспійського моря.
Цікавим є той факт, що Шахриар закликає арабів озброїтися і не дати русам вийти зі своєї країни, що є свідоцтвом сусідства русів біля Дербенту і про побережжя Балтійського моря не йдеться. Мабуть йшлося про Тмутороканських чи Приазовських русах, котрі мали можливість переправлятися з Дону до Волги, а звідти вже нападати на весь Каспій. Саме воїнами цих племен і скористався Святослав Хоробрий у свої борні з Хазарією.
Згадка про данину, що платилася русам, говорить, що йдеться не про якихось скандинавських русів, а саме про місцевих. Фантазії про те, що руси-скандинави ще на початку VII століття мали на берегах Чорного та Каспійського морів власну державу є повною нісенітницею; як скандинави могли потрапити до Чорного моря, коли їх перший виступ у Європі зафіксовано пізніше ніж за 100 років. Та й були ті скандинави також руського походження (вікінги – викинки).
Між іншим, варто задуматися над змістом свідоцтва: у ті часи ні хазари, ні турки мореплавцями не були, нам це достовірно відомо; мореплавцями були тільки руси, котрі контролювали не тільки побережжя Чорного, але й Каспійського морів, тобто наносили шкоду арабам. Саме тому Шахриар, признаючи зверхність арабів і укладаючи з ними угоду, говорить, що замість сплати данини арабам він бере на себе захист від нападу русів. Все є досить логічним і зрозумілим.
11. Напад руського князя Бравлина на південний берег Криму (близько 775 р.).
В «Житії св. Стефана Сурожського» (помер у 767 р.) має місце досить цікава інформація щодо нападу руського князя Бравлина на південний берег Криму. Час народження св. Стефана невідомий. Відомо тільки той факт, що він був рукопокладений у єпископи патріархом Германом (713 – 730 р.р.).
У «Житії» говориться: «По смерті святого мало літ мину, приіде рать велікая роуска із Новгороду, князь Бравлин, силєн зело». Далі говориться, що він захопив всю берегову смугу Криму між Корсунем (Херсонесом) та Керчю і взяв приступом Судак (Су рож).
Зі слів «мало літ мину» зрозуміло, що напад стався ще у VIII ст., адже 33 роки до кінця століття від смерті святого ніяк не можна вважати за «мало літ». «Мало літ» - це декілька років, принаймні десять… Саме тому ми вважаємо, що 775-й рік є досить близькою датою щодо цієї події.
Норманистів бентежило ім’я князя: нібито і не слов’янське (той що «брав лин» – руське, українське ім’я), і точно не германське. Інколи навіть у цьому імені вбачають зв'язок з битвою при Бравалі, але натяжка є досить очевидною, що про неї не варто і говорити.
Упередженість навіть доходила до того, що в одному спискові житія замість «Бравлин» стоїть «Бранлив», житіє здавалося малодостовірним, хоча відомо що найдостовірніші та найвідоміші рукописи завжди мають лакуни. Всі ці заперечення не мають жодного значення, адже сказано: «рать роуска», отже справа принаймні стосувалася русів, а хто був їх князем, це вже інше питання.
Далі викликало сумнів (і досить справедливий), що такий довгий перехід до Криму міг виконати новгородський князь. Це місце має досить просте пояснення: йдеться не про Новгород на Волхові (звідки прийти не так вже й важко), а про Неаполіс греків у районі нинішнього Сімферополя, котрий, безсумнівно, називався русичами Новгородом. Переклади назв міст у різних народів – справа проста: у греків, наприклад, місто має назву Кефалониця, а русини називали його Главиниця, у полабських слов’ян Старгород, у завойовників німців – Мекленбург тощо.
У всі часи «Нов. – городів» всюди було досить багато, саме тому ці дані не можна ставити тільки до Новгороду на Волхові. Ці напади зовсім не були нападами з-за тисячі верств, а тільки моментами віковічної боротьби північних «варварів» з греками південного берега Криму. Ця боротьба досить добре відображена у Велесовій книзі.
Напад Володимира «Великого» на Корсунь був тільки продовженням ланцюга війн між цими народами. Врешті решт, з угоди греків зі Святославом видно, що близько 972 р. русичі сиділи далеко на півдні, затуляючи доступ до Криму. Греки, бажаючи убезпечити себе від нападу «чорних угрів», зобов’язували Святослава не пропускати останніх через свої землі і тим перекрити їм доступ до Криму.
Нарешті, руси того часу офіційно звалися «тавроскіфами», натомість додається, що себе вони називали «русами», відповідно «таврійські скіфи» поставлені у Криму, безумовно, і ці «скіфи» були русами.
Виникали сумніви щодо того, що Бравлин підкорив всю південну смугу Криму від Корсуня до Керчі. «Житіє» зовсім не говорить, що Бравлин взяв Корсунь та Керч, сказано тільки описово: «землі від Херсонесу до Керчі», а штурм Сурожа описано. Натомість, і взяття всього південного берега Криму не є чимось невірогідним, нарешті там додано, що Бравлин був «силєн зело».
Мала місце звичайна війна греків з наступаючими з півночі «варварами», що велася протягом віків. У цих війнах наступаючі інколи захоплювали також і великі опорні пункти греків: Корсунь, Сурож, Кафу, Керч тощо.
12. Напад русів на Амастриду (близько 820 р.).
«Житіє» св. Георгія Амастридського зберегло нам наступну інформацію щодо Русі: «Було нашестя варварів – Русі, народу, як всі знають, дуже дикого та грубого, що не мають у собі жодних слідів людинолюбства. Звіриним норовом, нелюдськими справами, показуючи свою кровожерливість вже одним своїм виглядом, ні у чому іншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивстві, вони – цей згубний і у справі, і за йменням народ – почавши розорення з Припонтиди і відвідавши інше побережжя, досяг нарешті і до святої вітчизни (тобто міста Амастриди на південному березі Чорного моря) січучи нещадно всяку стать та вік».
Залишаємо на авторовому сумлінні риторику щодо нелюдяності русів, котра, напевне, мала зовсім інше підґрунтя, відмітимо, що народ «рос» вже був відомий на той час, тобто за декілька десятиліть до запрошення варягів, всім і під його власним іменем.
Це не був, як дехто зображує навіть події 860 року, звідкись вкочений народ, а загальновідомий, котрий мав потужну військову силу, достатню для «грабунку» цілого побережжя Чорного моря, котре належало одній з найпотужніших держав Європи того часу.
Щодо дати написання «Житія», хоча вона і є невідомою, але має у собі деяку подробицю, котра дозволяє встановити час його написання. Справа у тому, що у «Житії» немає жодного слова про ікони, предмету, котрого у релігійному творі можна не згадати тільки спеціально.
Як відомо, у історії Візантії був час, коли згадування ікон було суворо заборонено. Після важких часів іконоборства котрі принесли багато проблем імперії, у 820 році, після того, як Лева V було убито, на престол сів Михайло ІІ Травл (Косноязикий). Він видав наказ, щоб «ніхто не міг приводити до руху свій язик ні супротив ікон, а ні за них; нехай пропаде та згине собор Тарасія (787 р.) так, як і собор Костянтина (734 р.), чи нещодавно знову зібраний за Льва (813 р.) і нехай глибоке мовчання буде за правило у всьому, що нагадує про ікони».
Ця постанова мала силу до смерті імператора Феофіла (20.01.842 р.), відповідно і «Житіє» було написане між 820-м та 842 роками.
Отже у 838 році ми застаємо послів народу «рос» у Цареграді для укладання «угоди про любов» за того самого імператора Феофіла, а у травні 839 р. вони з листом-рекомендацією Феофіла попадають до германського імператора Інгельгейма, то природно, що напад русичів мав місце до 838 року.
«Угода про любов», звісно, була не торговою угодою, як це можна зрозуміти зі змісту слів, а угодою про мир після військових дій. Саме такою дією і міг бути напад на Амастриду. Принаймні стає зрозумілою і надзвичайна люб’язність імператора Феофіла щодо послів: він хотів показати дійсно дружнє ставлення до русичів.
Така заманлива пропозиція наштовхується на серйозні заперечення: з тексту «Житія» видно, що вона проголошена у вигляді промови на церковному заході на честь святого. У цій промові говориться і про диво біля гробниці під час нападу варварів.
Якби момент скоєння дива (та проголошення промови) був би близьким до 838 року, то проповідник, безсумнівно, виклав би події інакше, адже більша частина присутніх мала бути їх свідками і проповідник просто нагадав би їм те, що всі бачили. Але проповідник викладає все це так, що події вже встигли покритися павутиною часу. Тобто напад, вірогідно, мав місце ближче до 802 року, ніж до 838-го. Тут ми приймаємо умовну дату близько 820 року.
13. Посли народу «рос» у Цареграді та Інгельгеймі (838 – 839 р.р.).
У Бертинській хроніці під 839 роком є досить яскрава вказівка на існування народу «рос». У травні 839 року до міста Інгельгейма, що на Рейні, де на той час знаходився імператор франків Людовік Благочестивий прибуло посольство від візантійського імператора Феофіла. Разом з посольством прибули високі особи, котрі говорили, що вони «від племені рос» і котрі мали при собі лист-рекомендацію від візантійського імператора.
В листі говорилося, що ці люди з’явилися до імператора Феофіла від імені свого вождя, котрий іменувався «хаканом», з пропозицією дружби. Феофіл просив Людовіка пропустити цих людей через його території тому, що вони не можуть безпечно повернутися до своєї домівки.
Людовік виконав дізнання і з’ясував, що ці люди не руси, а шведи, і він їх затримав, підозрюючи в них скандинавських шпигунів. Людовик додав, що з любові до нього, тобто Феофіла, він погодиться відправити на батьківщину зазначених осіб та допоможе їм, якщо вони його не вводять у оману; у протилежному випадку він відправить їх з послами назад до Феофіла, щоб він сам вирішив, що з ними робити. Подальша доля послів не відома, хроніки про це не говорять жодного слова.
Деякі дослідники дивуються тому, що надалі нічого про послів не говориться, а що говорити, адже все зрозуміло – підозра не підтвердилася і події, котрі могли стати предметом міжнародного обговорення та акціях, звелися на ніщо: чужоземних послів відпустили на їхню батьківщину. В разі коли б це були дійсно шпигуни, мав би місце міжнародний конфлікт: імператор Феофіл підсилає шведських шпигунів з листом-рекомендацією! Далі було б відомо, що шпигунів закатували чи відправили назад до Феофіла, натомість нічого цього не має саме тому, що підозра не підтвердилася.
Але питання має інший бік: чи були ці «руси» шведами. Гадаємо що так, адже розслідування Людовіка, короля Франції, було дуже серйозним. Але це не означає, що плем’я «русь» було шведським племенем. Скоріше навпаки! Як відомо, на той час у Північній Європі, тобто на Скандинавському півострові мешкали руси-помори, а їхньою столицею була сьогоднішня Упсала, тодішній Асгард Свендський. Сьогоднішні шведи та шведська мова у Скандинавії сформувалися близько XVI ст. І цей факт є всім відомим.
Знову приходиться дивуватися примітивності мислення так званих норманистів, адже це місце хроніки є яскравим доказом того, проти чого виступають норманисти. Якщо шведи носили назву «руси», то це означає, що не було жодного приводу підозрівати їх у шпигунстві, а коли вони не руси, а тільки такими себе називали, то підозра й виникла. А чому так сталося, також зрозуміло.
Що посли були дійсно послами Русі, а не Скандинавії, говорять ті обставини, що їхній вождь називався «хаканом», а ми знаємо, що ще Володимир Великий називався «каганом землі Руської». Натомість скандинавські князі ніколи «хаканами» чи «каганами» не називалися.
Врешті-решт, імператор Феофіл уклав мирну угоду не зі скандинавами, а з державою-сусідом, Руссю. Натомість немає нічого дивного у тому, що руси-помори знаходилися на військовій службі у руському війську і називали себе «свендами».
Таким чином, ми бачимо ще у 838 році Русь (Київську) як сильну сформовану державу, що укладала мирний договір з Візантією і при цьому за умов великої поваги з боку останньої. Стає очевидним, що з Руссю варто було рахуватися: її послам надавалися найвищі почесті.
14. Напад русичів на Цареград (860 р.).
Одною з найважливіших дат історії доолегівської Русі, котра вже дозволяє твердо встановити хронологічні віхи, а також довести, що термін «Русь» прийшов не з півночі, а з півдня, є 860-й рік, рік походу русичів на Цареград.
Сучасними істориками з приводу цієї дати видано багато недоречностей з двох причин:
1. не зверталося уваги на той факт, що дати у візантійських та руських джерелах не
збігалися тому, що надавалися за різними системами літочислення. Візантійці під час переходу з літочислення «від сотворіння миру…» віднімали від числа років 5508 років, а болгари тільки 5500, от і мали різницю у 8 років. Натомість ніхто з літописців не відмічав якою системою літочислення він користувався, часто-густо використовуючи чужі джерела, літописці вносили дати з цих джерел, навіть не підозрюючи наявність різниці у літочисленні, звідси й походить величезна плутанина. У 1894 році у Німеччині була опублікована грецька хроніка, у котрій було точно датовано той факт, що русичі з’явилися під стінами Цареграду 18 червня 860 року. З причини опублікування цієї точної дати та інших джерел, що прямо чи побічно дали однакову дату, отрималося підтвердження і з’явилася можливість розплутати клубок недоречностей. На жаль, плутанина продовжується ще й до сьогодні.

Вийшла з друку книга "Сучасне релігієзнавство".

2012-02-05T19:52:03Z

Автор: А.І.Кондратьєв.
Метою цього підручника є надання якомога повного знання щодо сучасних світових релігій і мети їх створення, існування та просування.
Підручник може бути також посібником педагогам філософських та історичних факультетів Вищих учбових закладів України.
Скорочений зміст:
Передмова.
1. Головні категорії та поняття.
2. Природа релігій.
3. Відичні (гуманістичні) релігії.
4. Відо-Вістичне Православ"я Русі-України.
5. Духовна філософія Сходу.
6. Релігії Індії.
7. Аврамічні (авторитарні) релігії.
8. Історія розвитку Аврамічних релігій.
9. Християнська етика в українській школі.
10. Зло є Добром.
11. В пошуках загадки життя і смерті.
12. Конституція та законодавство України про свободу совісті.

Українське кіно

2012-02-05T01:03:58Z

Тут пропоную балакати про украйнське та україномовне кіно, створити колекцію сайтів, де можна скачувати/купляти фільми.

Діжка. Світ українського кіно http://dizhka.tv/

У каталозі є як художні , документальні, музичні фільми так і дубльовані українською мовою новинки світового кіно.

Докка Абу Усман - Емір Кавказького Емірату

2012-02-03T16:23:33Z

У звязку з останніми непідтвердженими повідомленнями про загибель еміра хотілося б згадати про людину яка 17 років день в день воює з окупантами.
Скоріше за все він останній живий з польових командирів які починали визвольну війну з москалями у 1994 році.

Доку́ Хама́тович Ума́ров (Докка Абу Усман)

Останки Доку Умарова исследуют в Ростове

Лучшие специалисты в области генетики привлечены к исследованиям останков, которые, предположительно, принадлежат лидеру северокавказских боевиков Доку Умарову

Психотехнології маніпулювання свідомістю

2012-02-02T15:54:29Z

Пропоную ознайомитись з теорією С. А. Зелинського "Психотехнологии гипнотического манипулирования сознанием человека" ( http://psyfactor.org/lib/zelinski2-00.htm ) :

Оглавление

1. Психофизиологические основы гипнотического воздействия
2. Внушение
3. Психотехнологии гипновоздействия
4. Психопрограммирование (кодирование)
5. Гипногенные контакты
6. Глубины сознания. +(Ч.2)
7. Гипноз. +(Ч.2)
8. Психотехника цыганского психологического гипноза
9. Психика и информация
10. Психологические приемы манипулирования психическим сознанием человека и масс

Приложение 1. Противодействие негативному манипулятивному влиянию СМК и СМИ на примере телевидения. +(Ч.2)
Приложение 2. Метод Постижения Информации Зелинского (Метод ПИ)
Приложение 3. Метод Анти-Манипуляций Зелинского (Метод Анти-М)

Источники

Віктор Суворов "Спецназ"

2012-02-02T15:37:28Z

http://slava.khersoncity.com/download/b … cnaz01.php

"По правилам у спецназа нет отличительного значка или эмблемы. Но
неофициальным знаком спецназа является волк, или, точнее, стая волков. Волк
- это сильное, гордое животное, отличающееся просто поразительной силой и
выносливостью. Волк способен с большой скоростью часами бежать по глубокому
снегу, а затем, унюхав добычу, сделать невероятный рывок в скорости. Иногда
он будет преследовать свою добычу несколько дней, доводя ее до изнеможения.
Пользуясь своей огромной выносливостью, волки сначала изнуряют, а затем
атакуют животных, знаменитых своей невероятной силой, например, таких как
лось. Люди правильно говорят, что "волка ноги кормят". Волки убивают
огромного лося не столько силой своих зубов, сколько силой своих ног.
Волк также имеет могучий интеллект. Он горд и независим. Вы можете
приручить и одомашнить белку, лису или даже огромного лося с налитыми кровью
глазами. Много животных можно надрессировать для представлений. Ученый
медведь может делать действительно удивительные вещи. Но вы не сможете
приручить волка или надрессировать его для выступлений. Волк живет в стае,
тесно связанной и хорошо организованной боевой единицей внушающих ужас
хищников. Тактика волчьей стаи групповая, гибкая и смелая. Волчья тактика -
это огромное количество различных трюков и комбинаций, смесь коварства и
силы, обманных маневров и внезапных атак.
Никакое другое животное в мире не может служить лучшим символом
спецназа. И существует хорошая причина, почему обучение солдата спецназа
начинается с тренировки его ног. Человек силен и молод настолько, насколько
сильны и молоды его ноги. Если человек ходит вяло, волочит ноги по земле,
это значит, что он слабый. С другой стороны, танцующая, пружинящая походка
является верным признаком физического и умственного здоровья. Солдаты
спецназа часто одеты в обмундирование других родов войск и находятся в тех
же военных лагерях, где и другие секретные подразделения, обычно с войсками
связи. Но не надо какого-либо специального опыта, чтобы выделить спецназовца
из толпы. Вы можете узнать его по манере ходьбы. Я никогда не забуду одного
солдата, известного как Пружина. Он был не очень высоким, несколько сутулым,
с покатыми плечами. Но ноги его никогда не находились в покое. Он все время
пританцовывал. Создавалось впечатление, что он все время сдерживает какую-то
невидимую струну, и если эту струну перерезать, то солдат начнет прыгать,
бегать и танцевать без остановки. Военный комиссариат, чьей работой было
отбирать и сортировать молодых солдат, не обратил на него внимания, и его
определили в бригаду армейских ракет. Он прослужил там почти год, пока
бригада не приняла участия в маневрах, где против них действовала рота
спецназа. Когда учения закончились, роту спецназа кормили в том же лесу
рядом с ракетными войсками. Офицер, командовавший этой ротой, обратил
внимание на солдата в ракетном подразделении, который все время
пританцовывал, пока стоял в очереди за супом.
- Подойди сюда, солдат. - Офицер начертил линию на земле. - Теперь
прыгни.
Солдат встал на линию и прыгнул от нее без разбега. У командира роты не
было с собой ничего для измерения длины прыжка, но в этом и не было
необходимости. Офицер был обучен этим вещам и знал, что такое хорошо, а что
такое отлично.
- Садись в мою машину!
- Без разрешения моего командира я не могу, товарищ майор.
- Садись и не беспокойся, со мной у тебя будет все хорошо. Я поговорю о
тебе и скажу кому надо, где ты находишься.
Командир роты заставил солдата сесть в его машину и через час показал
его своему начальнику армейской разведки, говоря:
- Товарищ полковник, посмотрите, что я нашел в ракетных войсках.
- А теперь, юноша, давай посмотрим, как ты прыгаешь.
Солдат прыгнул с места. В это время нашлась измерительная лента, и она
показала, что он прыгнул на 241 сантиметр.
- Берите этого солдата в свою роту и подыщите ему соответствующий
головной убор. - сказал полковник.
Командир роты спецназа снял свой голубой берет и отдал его солдату.
Начальник разведки немедленно позвонил начальнику штаба армии, который отдал
соответствующий приказ в ракетную бригаду - забудьте, что у вас когда-то был
такой человек.
Танцующий солдат получил кличку Пружина за свою гибкость. Раньше он не
проявлял особого интереса к спорту, но он был прирожденным атлетом. Под
руководством опытных тренеров его талант проявился и засиял бриллиантом.
Спустя год, когда он заканчивал военную службу, он уже прыгал на 2 метра 90
сантиметров. Его пригласили в профессиональную спортивную службу спецназа и
он согласился."

Різні невеличкі питання...

2012-02-02T15:09:21Z

Не знаю, чи варто було б на кожне з цих питань створювати окрему тему.. Але є ряд речей, яких хотілося б знати. Поступово буду постити нові короткі запитання. Якщо щось виявиться вартим дискусії - винесемо у окрему тему...

1. Про кольори вишиванок. Чорна вишиванка з золотим візерунком - чи використовували такі наші предки? Що вона може означати?

2. Схоже, козаки не використвовували щитів в бою. Чи це так? не можу знайти згадок... Так-так, щит не зупинить кулю, але якісна вогнепальна зброя трішки молодша за козаків...

місця сили

2012-02-02T12:38:29Z

Синевир

Хто такі характерники?

2012-02-01T11:30:21Z

Ділимося визначеннями і версіями!

Школи Характерників

2012-02-01T08:29:20Z

Наткнувся нещодавно на таке голошення:

"Школа Характерницького Козатва

Школа Характерницького Козацтва – це громадська організація, яка об’єднує людей в загальну ідею бути господарем свого життя, жити щасливо в любові та гармонії з собою та навколишнім світом.
Основні задачі школи:
- створення людини нового типу свідомості господаря та творця від особистого щастя якого залежить життя оточуючих;
- допомога в оздоровленні;
- благополуччя в сім’ях;
- створення простору любові;
- благо утворюючі відносини з навколишнім світом;
- підвищення матеріальних благ;
- вивчення відичних знань, звичаїв, древніх ремесел та бойових мистецтв;
- допомога людям в творчій самореалізації;
- пробудження родової пам’яті та відродження культури свого народу;
- формування здорового та життєстверджуючого суспільства.
Школа Характерницького Козацтва займається розвитком особистості та формуванням характеру людини. В загальному обсязі проводяться зайняття по цілительству, що належать до витоків Характерництва, тобто збережених знань та звичаїв Наших Родів. Саме зараз ми працюємо над створенням постійної навчально-вишкільної бази та готуємо вчителів для подачі розроблених відповідно науково-практичних предметів."

Ну і так далі, кому цікаво то можна глянути за посиланням http://www.svit.in.ua/ogolow/ogol7.htm

На скільки я розумію це не Характерне козацтво Куровського (Характерне козацтво очолюється, від створення і на віки вічні, Першоволхвом Рідної Православної Віри з титулом Верховний отаман Характерного козацтва. Нині таким є полковник Володимир Куровський)
А інформацію про Куровських козаків-характерників і "бойове мистецтво" Триглав можна знайти отут http://kozaky.org.ua/kobza/kharakt.htm

Хто ще знає які школи? Можемо сформуватиневеликий образ того, що робиться позитивного чи негативного в цьому напрямку.

Герої Крут

2012-01-31T19:36:26Z

Завтра день вшанування пам"яті Героїв Крут.

Ця подія вважається однією з найтрагічніших поряд з Голодомором...
Дух цього часу залишила нам у своїх спогадах Л.Старицька-Черняхівська (якщо увійти в той текст в ту подію...хочеться...тобто нічого вже не хочеться).

Та я про інше хочу сказати.

Гляньте на фото цих юнаків. Починаєш розуміти, що таке цвіт нації.
Кажуть, що ми любимо святкувати свої поразки і трагедії, а хіба бій під Крутами це поразка? Ні! Це одна з найсвітліших сторінок нашої історії. Українська панахида хоч за формою і християнська, а насправді це Тризна, а Тризна не має нічого спільного з сумом, тому - ми не сумуємо, ми справляємо Тризну в Пам"ять найкращих і найдостойніших.

Вони живі. Вони посеред нас.

Тибет

2012-01-31T16:22:20Z

Історія відносин з Китаєм - http://www.adventime.ru/node/4359 :

"Тибет и Китай. История отношений.

...приблизительно 2000 лет назад ... Состояние конфликта длилось десятилетиями и закончилось вассализацией Тибета, но борьба за влияние в регионе продолжалась, так же как и борьба тибетских монашеских орденов, чьи представители начали искать себе внешних союзников. В 1207 году влиятельные князья и настоятели подписали акт подчинения Чингиз-хану.
С 1279 по 1368 г. в Китае правила монгольская династия Юань. Отношения между потомками Чингиз-хана и князьями-настоятелями монастыря Шакья можно охарактеризовать как «защитник – министр культуры». В результате князь Шакья при помощи монголов уничтожил своих соперников и добился независимости.
Спустя двести лет ситуация повторилась: в 1578 г. Алтан-хан (глава монгольского племени Халха) пожаловал Великому Ламе монастыря Дрепун (орден Гелуг-па) монгольский титул Далай, который сохраняется до сих пор. Монголам нужен был в Тибете свой зависимый ставленник, который бы следил за соблюдением их интересов. К союзу принадлежал также суверен последнего независимого королевства Тибета со столицей Шигатце, это был город большого стратегического и торгового значения.
Политика автономии, проводимая князьями Шигатце и властные амбиции Гелуг-па неизбежно привели к гражданской войне, установлению теократического режима правления Далай-Ламы и потере Тибетом независимости.
Далее на протяжении столетий тянется цепочка войн внутри Тибета, главным образом – между орденами Гелуг-па (столица Дрепун), Карма-па (столица Шигатце), Кагью-па (столица Ладак) и др. с переменным успехом. В итоге победил Гелуг-па, закрепив успех началом возведения дворца Потала в Лхасе в 1649 г.. Далай-Лама проводил политику экспансии, опираясь на военную помощь монголов.
В 1644 году к власти в Китае пришла маньчжурская династия Цинь, в планы которой не входило главенство в Тибете Далай-Ламы. Одновременно поднял восстание наместник Шигатце. Это был период правления V Далай-Ламы, выдающегося человека и политика, который сумел стабилизировать ситуацию: подчинить аристократию, при этом привлекая ее на службу, лишить значительной части собственности орден Карма-па, не разрушая его, начать грандиозное строительство дворца в Лхасе и присоединить Бутан...
Сложности начались в 1682 г., после смерти V Далай-Ламы. Это событие могло помешать осуществлению всех грандиозных начинаний. Регент Сан-Гье-Гья-Цо в течение пятнадцати лет скрывал его смерть. Лишь узкий круг посвященных знал истинное положение дел. В покоях Далай-Ламы регулярно сервировался стол. При этом из соседней комнаты доносилась медитативная музыка. При необходимости аудиенции монах, похожий на покойного, принимал посетителей в полумраке, в монашеском головном уборе с забралом.
Одновременно была найдена реинкарнация понтифика – на территории недавно завоеванного Бутана. Родители ребенка были убеждены, что он призван заменить настоятеля одного из монастырей.
Наконец, через пленных китайское правительство узнало правду. Авторитет регента был жестоко подорван. Этому способствовало также совсем не ортодоксальное поведение VI Далай-Ламы Цан-Ян-Гья-Цо. Юноша всем другим занятиям предпочитал стрельбу из лука и выпивку в веселой компании, отрастил волосы, ходил в нарядном шелковом одеянии с перстнями на пальцах, писал прекрасные любовные стихи и отказался от принятия таинств. В числе его многочисленных любовниц была дочь самого регента. Терпимое тибетское население обожало своего неординарного правителя, но китайцы, монголы и влиятельные иезуиты были в шоке и всячески подрывали его авторитет.
Регент был схвачен и убит монголами при помощи жены хана, которую Сан-Гье-Гья-Цо когда-то проиграл ему в шахматы. Ханша мстила не только за нанесенное оскорбление, но и за две попытки отравить ее нового мужа.
О поведении Далай-Ламы было доложено императору, тот приказал его арестовать и доставить в Пекин. Жители Лхасы отреагировали закрытием лавок и демонстрацией протеста, но монгольский гарнизон рассеял недовольных. Цан-Ян-Гья-Цо успел передать своей подруге стихотворение, в котором предсказал свое новое воплощение в Литане (Восточный Тибет), где через некоторое время и был найден его законный последователь. В монастыре Дрепун по пути следования тибетцы попытались отбить своего правителя, но он знал, что плохо вооруженные монахи не смогут сопротивляться монгольским воинам и сдался, но все равно монастырь был атакован и разгромлен. Далай-Лама по дороге в Пекин заболел и умер, ему было 23 года.
В 1717 году Лхаса была захвачена и разгромлена джунгарами и три года оставалась под их властью. В 1720 году две армии, состоящие из маньчжуров, китайцев и монголов освободили Тибет. В Лхасе был оставлен гарнизон и Тибет остался под юрисдикцией Китая до 1911 года, когда пала династия Цинь. В течение первой половины XX века ни аристократия, ни духовенство под руководством Далай-Ламы XIII не смогли воспользоваться британским присутствием в Центральной Азии для продвижения интересов Тибета, в отличие от Непала и Бутана, которые смогли вклиниться в мировую политику и сохранить свою независимость и национальную культуру.
В конце 1950 года китайская армия вторглась в Северо-Восточный и Восточный Тибет. Последовали годы тяжелого общения между новым китайским режимом и тибетской теократией. Но интересы были слишком контрастными, и ночью 17 марта 1959 года XIV Далай-Лама оставил маленький летний дворец Норбулинка, чтобы укрыться в Индии. Два дня спустя тибетцы восстали против китайской оккупации, но бунт был потоплен в крови. Десятки тысяч монахов, потомков знати, мелких торговцев, горожан и кочевников оставили Тибет, чтобы найти убежище в Индии и Непале, где образовались процветающие сельскохозяйственные и монашеские общины, поддерживающие религиозные традиции Тибета. К потере независимости добавилась «Великая Культурная Революция», которая не пощадила ни одного религиозного сооружения. Сопротивление тибетцев продолжалось до середины семидесятых годов, в основном со стороны партизан, укрывающихся в Мустанге, территории тибетской культуры, ставшей владением Непала в конце XVIII века."

Кохання Характерника

2012-01-30T20:27:29Z

Чи було у характерників просте чоловіче кохання? Чи кохали вони ту єдину, а чи віддавались своїй Вічній Битві?

Правило третього суглоба у справі

2012-01-29T10:52:31Z

Це включення третьої сигнальної системи або третьої точки відліку вже не з позиції підсвідомого чи власних уподобань, а з позиції цілісності. Оскільки там йдуть процеси, в які людина повинна вписуватись і опираючись на які, має отримувати силу. Вічність - опора характерника, а не вихор за вікном. Якщо у вас є подія, в якій ви не знаєте як бути, винесіть її в поле, в якому шугають вітри. Відійдіть в сторону і виверніть те поле навиворіт. Ті вітри постануть як духи. Дивіться відсторонено і ви зрозумієте як вам треба діяти або недіяти в3агалі або не настав ще час і навітя як і в якому стані. Вітри вам покажуть так як є. Вітер володіє свідомістю як бачте. Пам'ятаєте тінь? Як деформація виділиного об'єкта, наприклад, пальця на спинці крісла? Крісло знає про ваш палець по деформації, яку спричинає ваш палець на його поверхні. Але вітер відповіда цілісності. Дуже точно в неї вписаний. Це індийатор. Кріри так знали звідки йдуть вороги,в якій кількості. А в природньому спасі вони вчилися навіть ним керувать, зминюючи тим самим подійне поле. І вони 3найшли спосіб як це зробити не порушивши цілісність. Переходи. Є обрії, що більш гармонійні, ніж вітри і від яких ті залежать. Вони поєднували той обрій і намагалися той стан відтворити тут в поведінковій культурі. І тоді поєднували їх. Ось чому до коня, зброї і т д неможна було торкатися і чому багато не можна і не так. І так важливо як людина підходе до цього. Закон всередині. Людину доводили до відчаю, зовсім не залишаючи їй місця на землі аж коли рівень відстороненості був достатним, коли приходило знання. Це і є третій суглоб у справі - ніде у феномі. Тоді ти бачиш так як є.

козацька зачіска

2012-01-28T13:16:17Z

Про козацьку чуприну, "оселедець" та чуб

А найпотужніше цю гіпотезу доводять саме давні билини. Аналізуючи їх, ми отримуємо повну картину трансформації козацького стану протягом X століття. Так, в часи Святослава Завойовника (билинний Святогор) козацтво спрямовує свої сили зовні, підбиваючи держави і народи. Недаремно сам Святогор зізнається, що його через .велику силу богатирську" навіть Руська земля не може носити. Як це перегукується з літописним доріканням киян Святославові: „чужої землі шукаючи, свою занапастив". Від надлишку власної сили Святослав-Святогор гине. Його син Володимир, якого в билинах названо „Красним Сонечком", реорганізовує козацтво, створює з нього постійну прикордонну сторожу, організовує „застави богатирські", найвідомішу з яких очолює „старий козак", „отаман застави богатирської" Ілля Моровець.

Оскільки кордони у нас були не лише на сході, а й на заході, півночі та півдні, то й „застави богатирські" там також обов'язково мали бути. І тому серед билинних богатирів ми бачимо і волинян (Дюк Степанович), і галичан (Чурило Пленкович), і новгородців (Ставр Годинович). У билинах показано побут козаків, їхні звичаї, навіть бойові прийоми. Ось чому аж до останніх часів московські окупанти категорично забороняли видавати билини українською мовою (не видані вони і до сьогодні). Але це як відсутній фрагмент у мозаїці, без якого неможливо зрозуміти зміст картини. А московити постійно твердять, що билини є, мовляв, їхньою творчістю, оскільки збереглися саме на Півночі. Хоча добросовісні історики, наприклад, Є. Савельєв доводять, що Московщина билинних богатирів ніколи не знала, це творчість Подніпровської і Новгородської Русі. Найдовше вони збереглися саме на Новгородщині, оскільки на Подніпров'ї в часи боротьби з татарами з'явилися нові герої, нові думи, які й витіснили старі мотиви. А Новгородщина, де билини збереглися найбільше, з давніх часів була населена саме давньоруським, а не московським елементом, що блискуче довів славетний історик Н. Костомаров в своїй „Правде москвичам о Руси". Але ж і пісні Січових стрільців збереглися теж на еміграції в Німеччині, в Канаді, оскільки на території колишнього СРСР за виконання цих пісень розстрілювали. Але ж канадцям чи німцям ніколи і в голову не прийшло оголосити ці пісні канадською чи німецькою народною творчістю. А в билинах описуються Київ, Галич, оспівуються українські богатирі, українська природа, українські рослини і тварини, яких ті, хто співає билини на півночі, часто не можуть собі навіть уявити. Але московських ідеологів це не дуже хвилює: якщо вже вкрали в українців навіть давню назву Русь, то можна і народну творчість присвоїти і перейменувати, адже їх першоназва, як відомо, не „билини", а „старини". Що ж до лицарського стану, то у XVIII столітті московський сенат прийняв спеціальну заборону приймати козаків у дворянство, оголосивши, що „в Малой России нет дворян...", свідомо принизивши наших лицарів до рівня кріпаків.
http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/ … b/4-1-0-95